Просто.Луцьк.UA

Сергій і Катя познайомилися у віці шекспірівських героїв. Але якщо кохання юних нащадків двох англійських родин — Капулетті і Монтеккі — закінчилось трагічно, то у наших героїв воно завершилось шлюбом
     
     Катерина ЗУБЧУК
     
     СПОЧАТКУ БУВ ПОШТОВИЙ РОМАН
     У село Піща Шацького району батьки Каті переїхали у 1993 році з міста Сарни Рівненської області. Коли дівчині було тринадцять літ, батько виробив їй чорнобильське посвідчення, оскільки вона народилась невдовзі після чорнобильської трагедії. Отож, випала нагода побувати в санаторії «Турія», що в Ковелі.
     — У Шацьку, біля райдержадміністрації,— розповідає молода жінка,— збиралась вся група, яка мала їхати в санаторій. Коли вже сіли в автобус, я побачила Сергія. Він мені відразу сподобався. Я на нього всю дорогу дивилась, оглядаючись, бо Сергій мав місце на задньому сидінні. Розселили нас у санаторії по кімнатах. І наші кімнати були навпроти. Почали дівчата розпаковувати речі, а в двері хтось постукав. Я пішла відкривати, ніби відчувала, що це Сергій. Тоді ми і познайомились...
     Два тижні відпочивали, разом гуляли, ходили на дискотеку. Катя була, по суті, ще дитиною, і це знайомство, прогулянки з Сергієм сприймала як забаву. А коли почали роз'їжджатись по домівках — Катя у своє село Піщу, Сергій — у Самійличі, то обмінялись адресами. Сергій сказав: «Напишеш, якщо буде таке бажання». А повернувшись додому, дівчина про цю адресу і не згадувала: були літні канікули, потім навчання в школі зі своїми турботами. Та ось одного дня прийшов лист від Сергія.
     Так почався їх поштовий роман. Закінчивши школу, хлопець вчився у Луцьку в профтехучилищі, потім була служба в армії, поїздки на заробітки в Москву. І всі ці п'ять літ тривало листування. З роками листи «дорослішали» разом із Сергієм і Катею.
     Епістолярний стиль у наш час майже забутий. Мало хто пише листи, замінивши їх телефонними розмовами чи «есемесками». А вони писали одне одному навіть тоді, як Сергій привіз із Москви для Каті мобілку. До речі, якраз хлопець присилав більше листів. Особливо, коли в армії служив, був відірваний від рідної домівки, від життя на «гражданці». Катя зберегла більш як 600 листів!
     «Катю, якщо тобі не важко, то пиши мені частіше. Добре? А, може, у тебе є хлопець і я зайвий, заважаю, то ти мені скажи», «Знаєш, Катю, ти мені снилась. Ніби ми ходили з тобою по полю, збирали ромашки. Я б хотів, щоб цей сон справдився. Не дивуйся, але я про тебе кожен день думаю. Знаєш, ми з тобою мало бачились, але мені здається, ніби все життя знайомі. Я навіть боюсь тобі сказати, що люблю тебе. Боюсь, бо не знаю, що у тебе на душі. Напиши мені, що ти думаєш про це», «Зараз я пишу тобі і слухаю якусь весільну мелодію. А в мене нема настрою, бо ще не скоро буду вдома. Приїду в червні. І на твої іменини до тебе завітаю з великим букетом квітів», «Ти одна, за якою сумую, про яку мрію, яку так сильно люблю... Твій погляд мені часто сниться. Моя душа до тебе прагне», «Мені сон приснився, що я вдома і ти назустріч мені йдеш. А ще інколи у сні я бачу, як ти граєшся з дітьми. З нашими дітьми. Як я люблю тебе?!».
     Це лише часточка із Сергієвих листів.
     «БУДЬ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ»
     П'ять літ минуло від знайомства Сергія і Каті до наступної їх зустрічі. Вперше зустрілись дітьми, а вдруге — хоч і молодими, але вже дорослими людьми. Каті було вісімнадцять, коли Сергій приїхав у Піщу до своєї коханої. Це було на 8 Березня. Він якраз із армії повернувся. Зустріч була коротка, бо хлопець поспішав додому — у Самійличах мав відбутися святковий концерт. А Сергій і музикант (в армії на корнеті грав, а на «дембель» йому гармошку подарували), і співак. Але з того часу зустрічі вже були частішими. Хіба як на заробітки у Москву їхав, то розлука затягувалась. І настав день, коли прозвучали давно вимріяні слова: «Виходь за мене заміж».
     Починався 2006-ий рік. Чотирнадцятого січня Сергій приїхав до Каті свататись. Все, як подобає на заручинах: були з ним батьки, хресні, близькі родичі. А дев'ятнадцятого січня вони розписались у селі Піща. Весілля відклали на вересень. Треба було ще грошей на нього заробити. Отож, вже через пару днів обоє поїхали у Москву. Влаштувались на той же фарфоровий завод, де Сергій раніше працював. А двадцять дев'ятого березня Каті зателефонували з дому і повідомили, що помер батько. Після похорон ще якийсь час молоді були у Москві на заробітках. Але зароблені гроші не на весілля пішли, бо цього весілля через траур по батькові так і не було.
     Торік у Сергія й Каті Чаків народилась донька, яку назвали Олександрою. І коли ми нещодавно зустрілись, то вже маленька Саша, якій рік і чотири місяці, разом з татом і мамою перебирала листи їх поштового роману. Дивно було спостерігати, як вона брала в руки конверт і обдаровувала його ніжним поцілунком, ніби розуміючи, що листи поєднали долі її батьків.
     Розглядаючи сімейний фотоальбом, ми звернули увагу на знімки, зроблені під час вінчання. Катя, зауваживши цей інтерес, каже:
     — Уже майже через півтора року після весілля ми повінчались з Сергієм. До такої думки прийшли після того, як пережили велику біду. Нашій Саші було уже три місяці, а вона відставала у розвитку — не набирала потрібної ваги. Звернулись у районну лікарню. Виявилось, що в неї важкий вроджений порок серця. Нас направили в обласну дитячу лікарню, а вже звідти — у Київ. На операцію потрібні були гроші — майже шість тисяч гривень. У борги довелось залізти. Спасибі односельчанам, допомогли зібрати цю суму. Після операції наша Саша ніби заново народилась. Хоч ще й не така, як її ровесниці, але жвавенька, здорова. Повернувшись з Києва додому, ми пішли до сільського священика з проханням, щоб він нас повінчав. Із Божого благословення життя в нас налагоджується.
     Треба сказати, що наші герої, які пройшли довгий шлях від знайомства до одруження, хоч і молоді, але покладаються тільки на самих себе. Повернувшись із заробітків із Москви, відразу вирішили жити окремо від батьків. А оскільки свого житла не мали, то у сусідньому селі Затишшя хату найняли. Як ішли на цю першу свою квартиру, то нічого не мали. Бабуся Каті дала каструлю, сковорідку, сусідка — домоткані хідники. У хаті стола не було, зате стояла хазяїнова велика скриня з зерном. То вона й слугувала столом. На ній поставили електричну плитку і їсти готували.
     БЕЗ РОЗКОШІ, АЛЕ РАЗОМ
     І це для молодих людей — велика радість. З хвилюванням чекали народження дитини. Ходили по ягоди до лісу — назбирають відро чорниць, і вже мають дещицю гривень, щоб ту ж електричну плитку купити. Згодом у село Піщу перебрались. Але біля хати, яку наймали, не було ні городу, ні хліва. Почали шукати щось більш підходяще, бо ж хочеться хазяйство, хоч невеличке, завести. Отож, будинок, де сьогодні живуть Сергій і Катя зі своєю донечкою,— вже третє їх житло. Правда, знову тимчасове — господарі-кияни пустили їх в батьківську хату на три роки.
     Але і в цьому тимчасовому житлі молода сім'я старається зробити затишок. Самі побілили, шпалери поклеїли, дещо з меблів купили, телевізор. На заробітки Сергій уже не їздить. Останній раз із Смоленської області приїхав без копійки, бо в хазяйки якісь проблеми виникли і вона уже два місяці в телефонних розмовах все тільки обіцяє, що вишле гроші. Тож Сергій вирішив на місці роботу шукати. І влаштувався в підсобному господарстві санаторію «Лісова пісня». Тепер кудись далеко їхати і не випадає, бо ж немає на кого покинути Катю з маленькою дитиною. Колись він писав своїй майбутній дружині, що не дасть нікому її скривдити. Настав час довести це на ділі.