Серед містечкових поселень нашої області селище Олика — одне з найдавніших. І, без сумніву, — одне з найбагатших на пам'ятки історії та культури, котрі збереглися, хоч переважно у жалюгідному стані. Тут і величні архітектурні споруди, і сиві від полинів кургани, і легенди, перекази та життєві бувальщини, в яких усе та ж історія прокладається через долі людей. Але, коли дивишся на ті пам'ятки, слухаєш ті легенди, перекази та бувальщини, мимоволі почуваєшся так, наче стоїш перед очима умудреної літами людини, за спокійним поглядом якої — мовчазний докір. Про що ж мовчить стара Олика? Кому і за що докоряють її очі?
     
     Петро БОЯРЧУК
     
     ЩО ЗА ВИДНОКОЛОМ?
     У розмові з олицьким селищним головою Петром Плодніком ніби ще раз перегортали сторінки історії колишнього міста. І раптом з'ясувалося — серед тих, що є утраченими, не враховано двох курганів нашої вже доби. Один був біля Покровської церкви в селі Мительне, що належить до Олицької селищної ради, другий — біля Стрітенської церкви на Залісочі, що є територією Дідичівської сільської ради. Перший за вказівкою компартійних верхів був знесений під безпосереднім керівництвом секретаря компарторганізації тодішнього олицького колгоспу імені Леніна в 70-х роках ХХ століття, другого не стало на початку років 90-х, коли «керівна і спрямовуюча» начебто і не керувала вже і не спрямовувала. Обидва кургани були пам'ятниками розстріляним енкаведистами в Луцькій тюрмі 22 -23 червня 1941 року сельчанам.
     А що другого кургану не стало вже в роки нашого національного відродження, то це тільки ще раз підтвердило, — керували їх нищенням усе ті ж сини «отєчєства чужого». І мимоволі набувають іншого звучання рядки з нарису кандидата історичних наук Святослава Терського «Олика»: «серед просторів Волині загубилося невелике містечко». Бо така яскрава перлина з ряду історико-культурних цінностей, якою є Олика, «загубитися» могла хіба що в пустелі успадкованої від СРСР державної неуваги до своєї української історії.
     Містом Олика перестала бути згідно з Указом Верховної Ради УРСР 18 жовтня того ж 1940 року, на початку якого стала райцентром. І саме з утрати статусу міста декотрі оличани ведуть відлік наступним негараздам, оскільки вважають, що після Другої світової війни неувага до історичного минулого Олики спроектувалася і на тутешню економіку та інші сфери. У 1957 році, коли центр новоутвореного району було перенесено в Цумань, владні функції Олики обмежилися лише територією селищної ради. А з січня 1963 року, коли утворився нинішній Ківерцівський район, вона стала віддаленим (40 кілометрів до Ківерців, 45 — до Луцька) і не вельми привабливим через це селищем. Багато хто вважає, що історично прив'язані до Олики Залісоче з Дворцем, що навпроти Завороття за річкою, та Горянівку з Григаровщиною, що навпроти Турчина, від Олики влада відірвала адміністративно і віддала під руку Дідичівської сільської ради навмисне, аби позбавити колишнє місто опори і в тих його сподіваннях. Навіть тепер мешканці Залісочя та Горянівки дивляться на цей факт, як на ознаку колишнього не зовсім доброго чиновного умислу, або звичайного бездум'я. Адже добиратися їм до Олики — і ближче, ніж у Дідичі, і простіше.
     Деякі тутешні промислові та будівельні підприємства свого часу лише за назвою були олицькими, а розташовувалися у Залісочі, тобто — на території Дідичівської сільської ради. Нині, відроджуючись після економічної розрухи, вони знаходять робочу силу і на олицьких теренах, але якогось іншого впливу на економіку Олики поки що не справляють. У самій Олиці, окрім закладів культури, освіти, охорони здоров'я, підприємств зв'язку і торгівлі, діяли тільки плодоконсервний цех та комбінат побутового обслуговування населення. Відтак «трьома китами», на яких трималася економіка селища, були племрадгосп, що розбудувався на Турчині, тутешній колгосп з відділками в Олиці, Мительному, Личанах та Волинська обласна психіатрична лікарня №2.
     Чи то кращого його використання не придумали, а чи для того, аби познущатися над «буржуазним минулим», невдовзі по Другій світовій війні совєтська влада розмістила психлікарню в замку Радзивіллів. За іронією долі вона, єдина з отих «китів», і є нині головним наповнювачем селищного бюджету, оскільки утворений у 90-х роках з олицького колгоспу кооператив «Колос» існує фактично лише в статистичних звітах, а дослідне господарство «Олицьке», що утворилося на базі колись потужного племрадгоспу, збанкрутувало і припинило свою діяльність. Так от і вийшло, що за совєтських часів психлікарня своєю присутністю в замку врятувала старовинну споруду від остаточної руйнації, а упродовж недавніх років економічної розрухи значною мірою врятувала від знелюднення, зберігаючи робочі місця, і Олику та її околиці.
     Ситуація почала поліпшуватися, розповів Петро Плоднік, коли на розпайованих землях тутешніх сільгоспутворень виникло орендне сільськогосподарське товариство «Фелікс-Агро», в основі якого — іноземний капітал, і коли сюди ж прийшов орендарем на землі, що доти облогували, очолюваний Степаном Войтовичем сільськогосподарський виробничий кооператив імені Тараса Шевченка, що в селі Липне Ківерцівського району. На території колишнього плодоконсервного цеху запрацювало приватне підприємство, що готує сухі будівельні суміші, розвинулася приватна торгівля.
     Одне слово, відрахування у місцевий бюджет помалу зростають. І контрольні намітки поповнення бюджету за рахунок власних доходів селищна рада торік перевиконала. Але власні доходи в загальному бюджетному «кошику» не становлять навіть половини. Тому говорити щось про фінансування селищною радою робіт, спрямованих на збереження існуючих в ньому пам'яток історії, поки що не доводиться. Затверджена відповідним Законом України у 2004 році державна програма розвитку малих міст, під дію якої підпадає Олика теж, як це в нас вже ввійшло у погану традицію, фінансово не підкріплена.
     Коштів Олиці, де 3265 мешканців, хронічно бракує. Тим паче зараз, коли ведеться газифікація. Саме через нестачу коштів і за чистотою на її вулицях наглядає лише один робітник Цуманського управління житлово-комунального господарства, який в Олиці — «з власним коником». Свій комунгосп є поки що для оличан мрією. Залишається хіба тішитися тим, що, можливо, Троїцький костел відреставрують католицька церква і сусідня Польща, та сподіватися, що чимось допоможе містечку Литва, в посольство якої, пам'ятаючи про литовське коріння Радзивіллів, оличани надіслали відповідного листа. А ще зовсім недавно було немало на різних рівнях розмов про створення в олицькому замку міжнародного туристичного бізнес-центру, які, однак, відшуміли, неначе вітер, і вщухли.
     На цьому тлі якось навіть знущально виглядає те, що трапилося з Олицьким історико-краєзнавчим музеєм. Створений з ініціативи Петра Жуковського та працею згуртованих ним ентузіастів, музей відкрив свої двері в 1966 році, незабавом здобув звання народного і діяв, допоки Петро Лукич мав належне здоров'я. Наприкінці вісімдесятих років через усе той же брак коштів, які доти Жуковський десь таки «вибивав», музей майже не працював.
     На початку дев'яностих його роботу спробував оживити Анатолій Гура, але постала нагальна потреба капітально ремонтувати приміщення, на що грошей не було. Так музей припинив своє існування. Його приміщення тепер має іншого власника і ремонтує він його, зрозуміло ж, для своїх потреб. Як і у випадках з курганами, стара Олика знову промовчала.
     Крізь віки Олика несе таємницю, досі ніким, здається, до кінця не розгадану, як ось невідь-ким і коли зашифровану в письмена, що їх викарбувано на скрижалях вмурованої в стіну костелу Святого Петра камінної прямокутної плити. Яку ж істину передасть вона в руки тому, хто розшифрує ці письмена першим? Що, нагадуючи про минуле, допоможе уздріти на обріях майбутнього? Мовчить стара Олика. Загублена не в просторі, а в неувазі до себе.