«Принцип демократії розкладається не лише тоді, коли втрачено дух рівності, але й тоді, коли дух рівності доводиться до крайнощів, і кожен хоче бути рівним тим, кого обрав у свої правителі». Погодьтеся, це висловлювання Шарля Луї Монтеск’є непогано відображає процеси, що відбуваються в Україні.

Постійні суперечки у демократичному таборі і породжена ними перманентна революційна риторика політиків-демократів дали очікуваний ефект: пересічний українець, спостерігаючи за театром абсурду, що називається українським політикумом, спочатку усвідомив себе не те що рівним «національним лідерам», а й у певних речах розумнішим за них, а потім, втомившись від запеклої політичної боротьби, засумував за стабільністю.

Вдавшись до авантюри під назвою «дострокові вибори Київського міського голови та Київради», Юлія Тимошенко наочно продемонструвала, що і їй притаманне запаморочення від успіхів. Що, зрештою, підтвердив і результат демократичних сил на цих виборах: «революційному прем’єрові» не лише не вдалося скинути з трону Леоніда Черновецького, вона, фактично, власноруч забезпечила йому легітимну більшість у Київраді (мандатів Блоків Черновецького та Литвина, Партії регіонів та ГАКу для цього цілком вистачить).

А відтак, констатуємо перший електоральний мінус Юлії Володимирівни: розвіювання міфу про стратегічний геній лідера БЮТ, що позиціонував її в очах частини електорату як єдино можливого національного лідера – на противагу Вікторові Ющенку, який за час свого президентства встиг заробити імідж політика без майбутнього.

Втім, цей «політик без майбутнього» все ж спромігся «показати зуби» своїй колишній союзниці.

Постійна критика на адресу діючого уряду з боку Секретаріату Президента, помножена на відсутність вражаючих результатів діяльності Кабінету міністрів, зробила свою справу – рейтинг довіри до Юлії Тимошенко пішов униз. Причому самою критикою не обійшлося: задля того, щоб ця критика була не огульною, а обґрунтованою, президентська канцелярія задіювала і задіює усі доступні їй важелі впливу.

Як наслідок: завдяки зусиллям «балогану» у складі 8 народних депутатів саботується прийняття урядових законопроектів (втім, якість цих законопроектів заслуговує окремої, не надто приємної для Кабміну оцінки), досі не замінено керівництво Фонду держмайна, що загальмувало надходження у бюджет коштів від приватизації, а відтак – поставило під загрозу фінансування соціальних програм. Другий електоральний мінус лідера БЮТ.

До усього перерахованого охоче долучилася і Партія регіонів, 105 депутатів від котрої ще кілька місяців тому звернулись до Конституційного суду із поданням щодо відповідності нормам Основного закону окремих положень закону про Державний бюджет на 2008 рік. І «регіонали» свого домоглись – 27 травня КСУ визнав частину положень бюджету такими, що не відповідають Конституції. А відтак, уряд позбавлено частини джерел надходжень коштів, які він планував спрямувати на підвищення зарплат і пенсій. Мінус Тимошенко номер три.

Втім, і сама Юлія Володимирівна чимало зробила для падіння власної популярності у народі. Одна лише ревальвація гривні чого варта – люди, що звикли тримати заощадження у доларах США, ще довго згадуватимуть лідера БЮТ незлим тихим словом. І нехай Тимошенко сто разів повторить, що курс національної валюти визначає виключно Нацбанк, на пересічного українця ці аргументи не подіють: адже усі пам’ятають аналогічний крок НБУ взірця 2005 року. Що, за дивним збігом обставин, теж відбувся за часів прем’єрства Тимошенко. Ось вам і четвертий електоральний мінус.

Отже, наступ по всіх фронтах на позиції Тимошенко, помножений на певну розгубленість Юлії Володимирівни при розв’язанні економічних негараздів, приніс реальний результат, що й продемонстрували київські вибори.

Очевидно, цей холодний душ не минув для Тимошенко даремно: вона спустилася із небес на землю і перейшла до активної оборони. Сповідуючи при цьому перевірений на практиці принцип: найкращий захист – це напад.

І, що показово, Юлія Володимирівна нарешті відмовилася від напівзасобів, обравши об’єктом своїх атак не «абстрактного» Віктора Балогу, а цілком реального Віктора Ющенка. Зокрема, 28 травня, відкриваючи засідання уряду, Тимошенко відкритим текстом звинуватила главу держави у бажанні створити «широку коаліцію» із Партією регіонів. Повторивши тезу про саботування Секретаріатом Президента урядових законопроектів, Тимошенко закликала Віктора Ющенка скинути маску і показати свої справжні наміри.

«Треба або зупинятися і починати працювати на Україну, або створити між Президентом України і Партією регіонів не тіньову, а відкриту, щиру широку коаліцію і не руйнувати країну, борячись з урядом і особисто з прем’єр-міністром», - заявила вона.

Насправді слова про можливість створення широкої коаліції – це, радше, гра на публіку, аніж констатація реального стану справ. Принаймні, сьогоднішній розклад сил у коаліційних фракціях дозволяє із впевненістю заявити, що ані «Наша Україна – Народна самооборона», ані тим паче БЮТ, на коаліцію із Партією регіонів не погодяться. А відтак розпад демократичної коаліції призведе лише до єдино можливого наслідку: у Верховній Раді шостого скликання взагалі не існуватиме жодної юридично оформленої більшості.

Хоча, можливо, саме такого сценарію і прагне Президент? Адже парламент без коаліції перебуватиме під постійною загрозою бути розпущеним. А імовірність втілення цієї загрози у життя залежатиме винятково від «доброї волі» гаранта Конституції.

Проявити цю «добру волю» Віктор Ющенко зможе трохи згодом – коли лояльне до нього «помірковане крило» Партії регіонів дасть собі раду із амбіціями Віктора Януковича, усунувши його якщо не від номінального керівництва у партії, то принаймні з лав претендентів на прем’єрське крісло.

Робота над цим ведеться вже зараз – фінансування прес-служби ПР зведено до мінімуму, а відтак висвітлення публічної діяльності Віктора Федоровича, м’яко кажучи, залишає бажати більшого. Втім, коли очолюваний Януковичем «тіньовий уряд» робить не гірші за уряд справжній «красиві дурниці», піар-супровід цих дурниць заслуговує на всілякі похвали.

Можна не сумніватися, що як тільки Президент упевниться у тому, що конкуренції з боку Януковича можна не боятися, вісім «штиків Балоги» у парламентській фракції НУНС негайно відкличуть свої підписи з-під коаліційної угоди. До того часу і «економічні успіхи» уряду Тимошенко – як власноручні, так і «досягнуті» за допомогою Секретаріату Президента – дадуть очікуваний гарантом Конституції ефект. Ось тоді й дострокові парламентські вибори оголосити можна, забезпечивши перемогу на них «оновленій» Партії регіонів.

Втім, у Юлії Тимошенко все ще залишається один вагомий аргумент – конституційна реформа.

Недаремно 27 травня прем’єр міністр публічно заявила, що БЮТ внесе на розгляд парламенту проект нової Конституції, як тільки знайде 300 депутатських голосів на його підтримку. При цьому Юлія Володимирівна навіть не намагалася приховувати, що веде переговори про це із Партією регіонів. А з огляду на внутрішньопартійну ситуацію у ПР можна із великою часткою імовірності припустити, з ким саме веде переговори верхівка БЮТ – із «клюєвсько-азаровско-янучарським» крилом «регіоналів».

На відміну від Віктора Ющенка, який надає перевагу спілкуванню із «ахметовським» табором у ПР. А відтак питання про те, хто з двох «помаранчевих Ю» переможе, напряму залежить від того, яка розстановка сил складеться восени цього року в середовищі їхніх біло-блакитних супротивників.

Втім, хто б не переміг у боротьбі Президента з прем’єром, ця перемога буде пірровою. Адже за умови прийняття нової Конституції у редакції БЮТ Президент перетвориться на англійську королеву, не втративши при цьому права розпускати парламент. Дострокові ж вибори, скоріш за все, дадуть Партії регіонів непоганий шанс самостійно сформувати уряд, відправивши Тимошенко у опозицію, а Ющенка (у 2010 році) – на заслужений відпочинок.

Якщо ж навіть і переможе Президент, то наслідки будуть аналогічними – з тією лише різницею, що посаду прем’єра обійме не Віктор Янукович, а (імовірно) Віктор Балога. Але в обидвох випадках це означатиме для України остаточний перехід не лише тіньової, а й номінальної влади до рук великого капіталу. Із відновленням «олігархічної демократії» часів Леоніда Кучми. Довоювалися?