Біля Шацьких озер серед рідкісних рослин можна знайти і росичку англійську, яку в народі називають «Божою росою». Кажуть, що краплини на її листочках — цілющі ліки для очей
     
     Наприкінці шістдесятих років минулого століття вирішувалось питання про будівництво атомної електростанції в Західній Україні. Тоді московські проектанти запропонували Волинському обкому компартії, як один з варіантів, розмістити АЕС на березі Світязя. Але цю ідею, на щастя, не підтримали.
     І діти наші, а згодом й онуки переповідатимуть своїм нащадкам цю історію з вдячністю за те, що збережено куточок неповторної природи. Саме тут, до речі, і сьогодні, навіть після чорнобильської катастрофи, радіаційний фон — найнижчий в області. А ті, хто відпочиває на Шацьких озерах, захоплюється цим унікаль ним куточком, де поєднались краса водойм, лісів і, звичайно, боліт, які нагадують про первозданність поліської природи.
     Двадцять п'ять років тому було створено Шацький національний природний парк, нині його площа сягає майже п'ятдесяти тисяч гектарів. А в 2002 році програмою ЮНЕСКО «Людина та біосфера» Шацький національний природний парк був включений у Міжнародну мережу біосферних резерватів. Цим було визнано, що Шацькі озера відносяться до найцінніших природних комплексів нашої планети
     
     Катерина ЗУБЧУК
     
     Досліджено, що на території Шацького національного парку зростає майже тридцять рідкісних видів рослин, які занесені до Червоної книги України. Ми їхали сюди за черговим репортажем про червонокнижну флору. Правда, провідний спеціаліст парку Василь Матейчик засумнівався, чи зможемо після затяжних весняних дощів пройти по тих місцях, де, за його спостереженнями, зустрічаються такі рідкісні рослини, як зозулинець, росичка...
     Отож, перш ніж вирушити на болота, ми відповідно екіпірувались. Хоч, забігаючи наперед, скажу, що гумові чоботи, якими ми запаслись, лише на якомусь відрізку нашого шляху було підходящим взуттям. А ось коли довелось перетинати меліоративні канави, які стягнули чимало води, то ми згадали про таке взуття поліщуків як постоли. Ось коли знадобилося б це зручне взуття: вода витікає з них, як з решета. Ми ж, перейшовши чергову канаву, щоразу змушені були виливати воду з гумовців.
     Від Шацька ми від'їхали кілометрів два, і наш автомобіль зупинився неподалік від озера Карасинець. Далі вже для транспорту дорога непрохідна. Праворуч — Карасинська гора. Власне, лише її фрагмент, бо гора зруйнована, оскільки тут вибрано пісок. Це була друга за висотою (у Ростані — найвища) точка.
     Якщо за Павлом Тутковським, який писав, що Волинь — це «ляси, п'яски і карасі», то це якраз те і є. Там, де закінчується піщана гора Карасинська, починається болотиста місцевість. Як і попереджував Василь Матейчик, після весняних дощів води багато. Нащупуючи купини, долаємо метр за метром. Сонце того дня добряче пригрівало, і дуже скоро стало ясно, що на нас чекала нелегка мандрівка. Але, як кажуть, краще раз побачити, ніж десять почути...
     Шукаючи червонокнижні рослини, любуємось дивовижною красою сфагнового моху, який піднімається подекуди над водою. Це той мох, який дає приріст у сто років лише один міліметр! Але саме він є ознакою справжнього болота. А ось і червонокнижний зозулинець, або пальчатокорінник травневий з родини орхідей. Як свічечки або, за визначенням форми квітки спеціалістами, як колос, стоять яскраво фіолетові, аж пурпурні квіти.
     Василь Іванович, який бував не раз в експедиціях з ботаніками і знає техніку дослідження, розповідає, що існує правило підрахунку квітів. На відстані два метри вліво, два — вправо підраховуються рослини. Це дає можливість визначити їх загальну кількість і, порівнявши з минулими показниками, проаналізувати, яка ж тенденція, — збільшився чи зменшився якийсь вид флори. Щодо зозулинця, то його зараз на території Шацького національного парку стало більше.
     — Це лікарська рослина? — уточнюю.
     — Усі червонокнижні рослини, — каже Василь Матейчик, — тому й стали рідкісними, що лікарські, і на них є попит.
     Пальчатокорінник травневий поширений у Європі, зокрема в Українських Карпатах, Закарпатті, Передкарпатті і, звичайно, на Поліссі. Місця зростання — рівнини та нижні гірські пояси. І ми маємо можливість переконатися, що любить ця квітка вищі місця, не залиті водою.
     Але якщо зозулинець я пам'ятаю з дитинства, бо збирала його для букетів, не знаючи, звичайно, вченої назви, то про комахоїдну рослину росичку лише чула чи читала. І тільки на фотографіях бачила дивовижні тендітні стебла, листочки яких вкриті золотистими волосинками. І ось вона — в натурі. Спочатку ми натрапили на росичку середню або проміжну з продовгуватими листочками. Відрізнити її від англійської може тільки спеціаліст. Василь Матейчик для фотознімку зриває стебло з корінням. А після «фотосесії» посадив росичку в тому місці, де вона зростала.
     А за декілька десятків метрів на сфагновому мосі нам пощастило побачити і росичку англійську. І вже не декілька стебел, а цілий килимок. За висновками науковців, поширена вона на Поліссі, популяція невелика. Причина зменшення чисельності — осушення та освоєння боліт, розробка торфовищ. Ми, на жаль, не бачимо, як вона цвіте, бо це буде пізніше. На Волині росичка охороняється у Шацькому національному природному парку, в заказнику загальнодержавного значення «Нечимне» Ковельського району.
     Товстянку звичайну, що є теж комахоїдною рослиною, ми бачили в стадії цвітіння: на стебельці — синьо-фіолетова квітка, що має шиловидну шпорку. Натрапили і на таку червонокнижну рослину, як жировик Лезаля, про який до цього часу і не чули. У другій половині червня стебло зацвіте, дасть насіння, з якого примножиться популяція цього виду.
     Болото, яким ми йдемо, — рідкісне для Волині після тотального осушення. Це урочище Став. Воно тягнеться аж до села Мельники, де ми маємо вибратися «на сушу» і де нас після невеличкої експедиції чекає автомобіль. Судячи з назв урочища і села, тут колись були стави з великою водою, на яких поліщуки будували млини. Звідси і Мельники.
     — Ще не так давно це болото викошувалось, — каже Василь Матейчик. — Торік ніхто тут не заготовляв сіна. А перестануть люди косити, доведеться констатувати через якийсь час, що пропадають рідкісні рослини, — та ж росичка, товстянка звичайна. Адже зміниться температурний режим. До того ж із сухої трави утворюватиметься повсть, яка в суху пору може легко загорітись від кинутого необережно сірника чи незагашеного десь вогнища.
     Василь Матейчик нам обіцяв показати низьку березу, яка теж занесена у Червону книгу України. Відверто кажучи, я шукала поглядом низьку березу, думаючи, що вона хоч трохи схожа на березу звичайну. І помилялась. У моїй уяві, виявляється, була карликова береза. А низька — нічого спільного зовні з цим видом не має. І нагадує швидше вербове гілля.
     Береза низька, до речі, у списку п'ятдесяти пріоритетних видів, які, за висновком науковців, зокрема експертів з Інституту ботаніки та Інституту зоології НАН України, потребують першочергового дослідження. В урочищі Став її ми бачили в кількох місцях. І, судячи по молодих пагонах, цей вид тут розростається. Тим часом у багатьох районах України спостерігається зменшення площі чи навіть повне зникнення берези низької. Одна з причин — осушення.
     Береза низька полюбляє частково заліснені болота. В урочищі Став якраз така спостерігається тенденція — то тут, то там піднімається самосів берези звичайної. І неважко уявити, що років через двадцять тут буде березняк, під кронами якого зростатиме і береза низька. Цей вид має значення як лікарська сировина. Крім того, береза низька цікава для вивчення історії розвитку післяльодовикової рослинності у поліському регіоні.