Ну як тут не писати?!

Реальна історія з життя:
День перший (18.03.2008). Дома ремонт, рулимо в «Нову лінію», беремо всього, що кредитка геть спорожніла. Замовляємо доставку будматеріалів, з круглими від здивування очима – не думав, що за 12 км треба заплатити 104 грн., збираємось додому. Обіцяють з обіду самі привезти. Сервіс же. Касир на касі радить оформити бонусну картку від «Родовід» банку. Погоджуємось, телепні. З того все й розпочалось.

Постояли годинки півтори в черзі біля того «родоводу», послухали прокльони людей на млявість організації роботи з клієнтами та й забрались додому. Само телефонував експедитор, що за півгодини привезе будматеріали, мовляв чекайте. Ми й поїхали, товарний чек на отримання картки дійсний 30 днів, знайду час, ще приїду.

День другий (29.03.2008) був у «Краї», що поруч. Дай думаю зайду ще раз в «Нову лінію». Зайшов, зайняв чергу біля відділення банку. Поки ходив по торговому залу, накупив всякого барахла, наготовив вже два чека, сума не маленька. Ото вже бонусів, думаю, всиплять. Прийшов під двері, черга моя ще далеко.

Поряд вітрина із пресою, народ купує, читає, хто на що гаразд, час вбиває. Взяв собі свіжі «Контракти» і сам переглядаю. Вирішив таки дочекатись. Документи при собі, читати є що, взяв чашку кафи – сервіс, комфорт. Лише годинник на руці заважає – слідкую за спливаючим часом. Так минула моя обідня перерва, телефоную в офіс, що затримаюсь трохи.

Нарешті дочекався. Заходжу, на мене насторожено дивиться якесь дівча із-за столу. Починає говорити і я ледве її розумію – у неї жахливі дефекти мови - вона картавить. Боронь Боже, щоб коли насміхався з чиїхось вад, але не її це робота. І про телекар’єру диктора новин не варто мріяти. Хто такий розумний посадив її у відділ по роботі із клієнтами, де цілий день безкінечна черга людей настільки різних, що тут можна оніміти, не те що картавити.

Поклав документи на стіл, на тій стороні стола їх стали уважно вивчати і несподівано повернули назад – інд. код має бути в оригіналі. Кажу їй, що не можу на пам’ять їй залишити оригінал (хоча в мене, як і в багатьох інших «носіїв коду» нема його оригіналу), не настачишся на всіх. Пропоную копію. Після чергової відмови не стерпів і нагримав на свою візаві. У відповідь почув шквал… не знаю чого, не розібрав, слів, бо ж… картавить. Ну що тут поробиш, пішов ні з чим. Неймовірно було шкода часу, він же нині дорогий…

День третій – судний. (18.04.2008) Днями довелось побувати в ДПА, випадково помітив чергу за кодами, при собі був паспорт – дай думаю стану, мо дадуть?! Дали. Знову завітав до «Нової лінії», став в чергу біля відділення банку, на годиннику -одинадцята ранку. Знову купив «Контракти», випив філіжанку кави, походив торговим залом, поспілкувався із людьми в черзі та й мимоволі перейнявся їх песимізмом.

Виявилось, що не я один такий невдаха в цій черзі. От підприємець із Маневич: будує собі магазин, за місяць чеків назбирав повну кишеню, а достоятись в черзі не вистачає ні сил, ні часу. Говорить, що купує тут товару на великі суми, хоча на ринку чи в інших будівельних магазинах Луцька є й дешевше, та приїжджому доводиться жертвувати. Кілька разів ставав у чергу за карткою. Але час дорожче, бо ж треба ще гроші на ті будматеріали заробляти. А й правда, хто нас чекає в цьому мегамаркеті, чи як там вони…

Жіночка-пенсіонерка тут також стоїть. Що вона тут чекає, хіба може не для себе…

Мабуть, глибоко в душі ми ще дикуни, на все нове і блискуче кидаємось, замість того, щоб спочатку оцінити: чи варто…

О пів на другу телефонує товариш і терміново просить зустрітись. Пробую використати останній шанс: «підбиваю» маневицького підприємця зайти до начальника відділення банку і виказати своє невдоволення роботою відділення. Спробували. Як виявилось, начальника сьогодні ще не було. Двері замкнені…

Чемно попрощався із людьми в черзі і побажав їм великих бонусів.
Виходячи з приміщення відправив у смітник касові чеки –сьогодні ж останній, тридцятий, день. Дорогою до офісу подумки шукав переваги, що дає та бонусна картка, на якій кілька відсотків, тим паче, що грошима їх не видають. Не знайшов. Єдине: халява. От що на наш народ діє. Мимоволі ловлю себе на думці, що так як і інші, попадаюсь на різні маркетингові штучки, хоча по роботі не рідко самому їх і доводиться придумувати.
В цьому житті треба щось кардинально змінювати, почну із блога…

Але питання залишається відкритим. То де ж межа між справжньою халявою і просто – заманухою?..