Просто.Луцьк.UA

Ми не маємо права забувати чи применшувати подвиг тих, хто приніс нам визволення від фашизму
     
     
     
     Олександр Башкаленко, депутат обласної ради, голова Луцької міської організації Партії регіонів
     
     
     Час невблаганний. Ось уже шістдесят три роки минуло від того пам'ятного травневого дня 1945-го, коли прийшла довгоочікувана, вистраждана Перемога. У цей день знову будуть заплановані заходи, урочистості, офіціоз. Ніби все як завжди, але разом з тим щось не так. Переконалися у цьому, коли звернулися у місцеву фірму, що займається поліграфією, з приводу вітальних листівок до Дня Перемоги. Ми отримали холодну зневажливу відповідь: «Це вже не свято, листівок немає!». Прикро. Загалом буде значно менше щирості, а більше формалізму та доцільності. Такими є сьогоднішні реалії.
     Здавалося б, з роками наша вдячність усім ветеранам, фронтовикам, солдатським вдовам, дітям війни, має ставати глибшою і щирішою, якоюсь особливою. Та, на превеликий жаль, сьогодні в багатьох «свідомих» політиків та «ура-патріотів» в пошані є інші цінності, інша життєва філософія, які привнесені ззовні або породжені власною меншовартістю. Так уже складається, що ми чомусь беремо за взірець не найкраще. Було б ще півбіди, якби ці люди залишалися при своїй думці, та вони намагаються своє бачення і оцінку тих подій у нашій історії нав'язати всім нам. Зауважу, при цьому нашу думку, думку громадян нашої країни, ніхто не запитує, нас просто ставлять перед фактом «нової» гуманітарної політики.
     У навчальних закладах практикуватимуть «натівські» уроки замість зустрічей школярів з ветеранами-фронтовиками. Та «прибалтійський варіант», коли наші солдати стали окупантами, які воювали за чужі інтереси, в нас не пройде, переважна більшість громадян цього не сприймуть, в українців на генетичному рівні зберігається колективна пам'ять про Велику Перемогу, про ті прості людські чесноти, з якими ми росли, які нас об'єднували і з якими ми жили всі ці роки. Йдеться про найдорожче для людини — любов до своєї землі, родини, безкорисливу дружбу, офіцерську честь, незламну волю, віру у власні сили. Увесь світ захоплювався Подвигом наших солдатів. Це було покоління Переможців.
     Та не всі це хочуть розуміти. Урядовці своїми черговими бюджетними новаціями принижують ветеранів, зменшують виплати до Дня Перемоги, зупиняють дію ряду законодавчих актів, якими передбачені суттєві пільги ветеранам, не фінансують бюджетні програми на їх лікування та оздоровлення. Вони цього не заслужили. Про політику європейської держави у цьому випадку не йдеться, там уміють шанувати своїх героїв. І нам, безперечно, цьому потрібно учитися. Скільки уже ветеранські організації будуть прохачами у влади, це принизливо для самих ветеранів і для держави. Невже цих літніх людей не можна забезпечити безкоштовним лікуванням, гідною пенсією і простою увагою? Це так небагато.
     У нас ще залишається шанс піднятися над байдужістю та егоїзмом, подумати про мораль і зробити благородний вчинок, як громадяни великої країни. Шануймо свою історію та пам'ять, шануймо покоління Переможців!
     Хотілося б, щоб День Перемоги став знову нашим спільним особливим святом, з подарунками і фронтовими піснями, солдатською кашею і щирою розмовою, простою людською увагою і моральною підтримкою. Для наших вельмишановних ветеранів уже лише це значитиме багато. Та й заборгували ми цим великим людям значно більше. Ми не зробили їхнє життя таким, про яке вони мріяли, ми не дали їм того, на що вони сподівались.
     Тож нехай кожний бажаючий приєднається до святкування великого і світлого свята, пов'яже георгіївську стрічку як символ цієї Великої Перемоги і скаже щирі слова вдячності ветеранам. Це буде по-людськи.
     Слава солдатам тієї війни, захисникам Вітчизни, визволителям Європи!