Просто.Луцьк.UA

Цієї зими кульчинські вчителі вперше за 20 років змогли на роботі скинути теплі чоботи. Нова котельня, яку громаді допоміг придбати Український фонд соціальних інвестицій, не лише обігріла школу, а й додала мешканцям села впевненості у власних силах.
Червона міні-котельня виглядає яскравою плямою на фоні густої зелені: ліс у Кульчині не просто підступає до школи зокрема. Колонії високих сосен оточують кожен будинок, надаючи селу своєрідного шарму, котрий нагадує прибалтійські краєвиди. Так само – сосни і пісок... Колись тут справді ріс ліс, був природний заказник «Кульчинська соснина». Саме ж село спочатку забралося на горби за лісом, а після того, як соснячок почали вирубувати, перебралося на галявини. Так і співіснують ліс і люди, і це поєднання робить Кульчин одним з наймальовничіших сіл на всій Волині.
Сосни та берізки стіною оточують шкільне подвір'я. На перервах діти запросто лазять по нижчих деревах, на повні груди дихаючи озоном. До середини минулого літа перед школою росли і дві височезні ялини, мабуть, ровесниці приміщення, яке будівельники здали 20 років тому. Та стихія, від якої постраждала Волинь, – у багатьох селах саме Турійського району з лиця землі ураган зносив будинки і цілі вулиці – поклала їх на землю...
– Це тривало лише кілька хвилин. Почалося з дрібного дощику, а потім так війнуло, що світ потемнів, – пригадує директор школи Лариса Олексіївна Лотоцька. На її обійсті старі сосни теж зламалися, як сірники, проте коли минув перший ляк – побігла до школи: як там котельня?! На щастя її стихія, хоч зняла з даху школи кілька десятків шиферин та завдала іншої шкоди, не зачепила зовсім.
– А березовий лісок поруч, такий гарний і світлий, у якому так любили діти фотографуватися, там висіли і шпаківні – виламало.
Власне своя котельня у школі була з самого початку. Проте вона обігрівала мало не половину села: від приміщення сільської ради – до Будинку культури. Оскільки ж школа знаходиться в кінці теплотраси, то виходило, що всіх обігрівали, а самі домерзали.
– Інколи треба було остатися й після роботи, то руки з холоду синіли, а комп'ютер зависав, відмовляючись працювати, – пригадує Лариса Олексіївна.
Про те, що у Турійський район з мікропроектами прийшов Український фонд соціальних інвестицій, вона дізналася на нараді в райдержадміністрації. Тоді й з'явилася ідея і собі потрапити у список щасливчиків – учасників мікропроектів. Проте ця участь передбачала внесок громади. А які пріоритети вона визначить?..
– На сході селян було заявлено про кілька проблем. І, чесно кажучи, я дуже потерпала, чи підтримає громада нас. Адже вкрай треба було перекрити приміщення будинку культури, село мріяло й про централізоване водопостачання... Не з усіх же хат ходять чи підуть діти у школу!
Проте громада послухала освітян. Тут же на зборах було створено агенцію громадських ініціатив, яку назвали символічно «Майбутнє» (село живе, якщо має школу), і очолити її доручили директору. Лариса Олексіївна пригадує, як доводилося ставати і економістами, розраховуючи вартість проекту, вибираючи оптимальний варіант котельні відповідно до потреб школи. У цьому дуже допомогли представники Львівського регіонального представництва УФСІ та райдержадміністрації: у районі вже було впроваджено кілька мікропроектів фонду.
Врешті довелося йти і по селу з, образно кажучи, простягнутою рукою, адже на сході селян визначили суму внеску з кожного обійстя.
– Дай Боже здоров'я нашим вчителям, які ходили від хати до хати. І я з ними! – пригадує Лариса Олексіївна. – Був саме березень, сніг почав розтавати, така надворі хляпа... Гроші ж здавати – справа добровільна. А ще громаду підвів один з місцевих фермерів: обіцяв виділити 10 тисяч гривень, та... передумав.
– І яку ж суму мала зібрати громада?
– Певну частку зробив районний бюджет, то нам лишалося понад 30 тисяч гривень. Для села, у якому лише понад 500 мешканців, сума солідна. Найбільший внесок робили вчителі: від 300 до 500 гривень. Люди ж здавали хто 50, хто і 100... Причому вразили пенсіонери, в яких ні діти не ходили у нашу школу, не будуть ходити і внуки, а вони виділяли зі своїх скромних доходів великі, як для них, гроші. Бо це ж, казали, на школу! Була одна сім'я, у якій є дитина-інвалід. То ми, чесно, не збиралися туди й заходити, бо у людей свого клопоту вистачає. А господиня вийшла наперед сама: чому, питає, нас минаєте? Ми знітилися, зробили вигляд, що якраз хотіли зайти... Та без внеску Українського фонду соціальних інвестицій, який становив 263 тисячі 551 гривню, ми школу ніколи б не обігріли!
– Чи вірили у справу, адже фонд – у Києві?..
– Я спочатку і сама сумнівалася... Та ми бачили, що у районі з допомогою УФСІ в одному селі відремонтували фельдшерсько-акушерський пункт, в іншому – збудували котельню для школи, ще до одного села відремонтували дорогу... І знаєте, як добре зробила наша районна влада? Учасників мікропроектів зібрали й повезли на екскурсію в Острозький район Рівненської області. Там ми теж побачили, як на практиці реалізовані мікропроекти УФСІ, переконалися, що це серйозні партнери, а колеги ще й підказали нюанси співпраці з будівельниками, адже ми гуманітарії, і мені, наприклад, стало працювати впевненіше. І якби не цей мікропроект, якби його не підтримала громада, не знаю, як би ми вже й зимували!
Лариса Олексіївна пригадує, які великі витрати газу та електроенергії давала стара котельня. Теплотраса була така дірява, що коли треба було з неї спустити воду, то дві тонни рідини через численні дірки стекли за кілька годин.
– А нова котельня – повністю автоматизована, її обслуговує лише один оператор. На випадок перебоїв з електроенергією є запасний варіант і програма обігріву діятиме ще 11 годин, тобто вода у котлі не замерзне.
З встановленням котельні якраз встигли до опалювального сезону.
– І, знаєте, я у цій школі працюю з 1990 року – та лише цієї зими ми, вчителі, змогли на уроки прийти не у важких теплих чоботях, а в... туфлях! – відверто радіє директор. – Тепло у нас – цілодобово, і однакова температура – постійно.
Наталія МАЛІМОН.
Турійський район.