Просто.Луцьк.UA

Серед містечкових поселень нашої області селище Олика — одне з найдавніших. І без сумніву — одне з найбагатших на пам'ятки історії та культури, котрі збереглися, хоч переважно у жалюгідному стані. Тут і величні архітектурні споруди, і сиві від полинів кургани, і легенди, перекази та життєві бувальщини, в яких усе та ж історія прокладається через долі людей. Але, коли дивишся на ті пам'ятки, слухаєш ті легенди, перекази та бувальщини, мимоволі почуваєшся так, наче стоїш перед очима умудреної літами людини, за спокійним поглядом якої — мовчазний докір. Про що ж мовчить стара Олика? Кому і за що докоряють її очі?
     
     Петро БОЯРЧУК
     
     
     ЗАСТУПИЛА СЛАВУ ЧЕМЕРИНА І ЗРІВНЯЛАСЯ З ЛУЦЬКОМ
     Кажуть, історія повторюється. «Біографічний» факт, з якого починалося Берестечко Горохівського району, що про нього розповідала наша газета, свідчить: було колись воно передмістям княжого Перемиля, але в XV столітті заявилося як самостійне поселення із назвою Берестки і є вперше згаданим під цією назвою в грамоті великого князя литовського Казиміра Ягеллончика 1 червня 1445 року. Так і заступило славу Перемиля. Щось подібне, але на 249 літ раніше, відбулося і з тодішнім містом Чемерин, яке давно вже є на Волині звичайним селом і поміж інших сіл Ківерцівського району нічим особливим, здавалось би, не вирізняється. В перекладі на сучасну українську мову рядки Іпатіївського літопису про події року 1149 гласять: «Ізяслав рушив полки свої від Луцька і, пішовши, став біля Чемерина на Оличі».
     Цей запис є першою згадкою про нинішнє селище Олику, назва якого в текстах «Полного собрания русских летописей» 1848 року видання, читається і як Олича, і як Олица. Одна із найпростіших версій щодо її витоків переконує: походить назва від лика, з якого люди плели личаки і звозили їх сюди на продаж.
     Інші дві версії припускають, що топонім Олика міг утворитися від слова «вільха», або від тюрксько-османського «aloka», тобто «ущелина», «яр», та східнохорватського «oluk», що означає «канава» чи «водний шлях на мілині». Ще одна, посилаючись на авторитети кількох відомих істориків, безапеляційно твердить: назва Олики походить від назви річки Оличі (Олички), яка «тече поблизу». Але цілковите право на життя має і версія вчителя історії Олицької середньої школи Анатолія Гури, який доводить, що «Олика — не з лика», як і не від «aloka» чи «oluk». Адже заявилася світові задовго до того, коли формування її назви могло потрапити під тюрксько-османський чи східнохорватський впливи.
     Що ж до Оличі (Олички), то, заперечує він, жодна з річок, що течуть біля містечка, цієї назви не має. У пам'яті багатьох поколінь оличан, як і в багатьох документах, вони фігурують під назвами Оселиця (Осенище) та Миловичка (пізніше — Путилівка), що зливаються в межах Олики в одне. Тому і вважає пан Анатолій: слово «Олича» в не раз переписуваному до ХІХ століття (коли він був надрукований) літопису могло трансформуватися від «Уолица», що перекладається як «Волиця» і означає відокремлене (в даному випадку — від Чемерина) поселення. Причиною ж такої трансформації могла бути звичайна помилка переписувача літопису.
     Вельми вигідне розташування Олики, яка постала на перетині доріг з Рівного, Дубна та Луцька і утворила своєрідний вузол на трансконтинентальному шляху з Азії у глиб Західної Європи, без сумніву сприяло її торгово-економічному розвиткові та зростанню оборонного значення. Але тільки від 1433 року документально прослідковується, хто в Олиці був господарем. Відтак після згаданого в одному із тодішніх документів Ленька Зарубича, власником Олики став литовський гетьман Петро Янович Білий, який був воєводою трокським та старостою луцьким і який спорудив тут у 1450 році тепер найдавніший у нашій області мурований костел Святого Петра (за іншими джерелами — Петра і Павла). Вотчиною Радзивіллів (тоді, стверджують науковці — Радивилів) Олика стала з 1513 року, коли правнучка Петра Білого Ганна одружилася з Яном Радзивіллом на прізвисько Бородатий. А що наступний із Радзивіллів — Ян Микола Чорний — отримав у 1547 році спадковий титул «Князя на Олиці та Несвіжу», то стала вона княжою.
     Неприступною охороною міста утвердилася тут закладена 1558 року Миколою Радзивіллом одна з перших в Україні бастіонна фортеця, яку ніколи ніхто не зумів узяти приступом і яка добудовувалася та вдосконалювалась, аж доки в сорокових роках XVII століття не набула того палацово-розкішного і могутнього водночас вигляду, що вгадується у ній і в наші дні. У 1635 — 1640 роках неподалік фортеці велично піднявся поряд із костелом Святого Петра збудований у стилі раннього бароко колегіальний костел Святої Трійці. Автори проекту його — архітектори Бенедетто Моллі та Джованні Маліверна, тому, мабуть, його фасад багато чим нагадує фасад церкви Іль Джезу в Римі.
     Олика в 1570 році мала вже 318 будинків, 19 вітряків, успішно займалася рибальством, варила горілку і вела торгівлю з багатьма крупними містами Європи, куди постачала зерно. Як вказує «Вільна інтернет-енциклопедія», від 1638 року тут діяв і філіал академії у Замості, професори якого викладали ряд наук, і колегія костелу Святої Трійці. У своєму розвитку Олика рівнялась тоді з Луцьком, була заможною, відзначалася досить високим освітнім та культурним рівнями і дихала вільним життям, яке гарантувало їй Магдебурзьке право і в якому урядували ратуша та магістрат. Скінчилося це життя у 1793 році, коли Волинь увійшла до складу Російської імперії.
     Після 1793 року Олика наче потрапляє в суцільну смугу негараздів. Нищать місто пожежі, занепадає замок, руйнуються семінарія та будинок колегії, а врешті — спалахує у 1870 році і згоряє разом з величезним архівом міська ратуша. Не обминули ті негаразди і споруджену в 1784 році Радзивіллами муровану Стрітенську православну церкву на Залісочі, прилеглому до Олики, і дерев'яну, засновану, ймовірно, іще в XVI столітті православну церкву на Заворотті, межу якого від Олики колись позначала така ж, як на Залісочі, брама, названа Дубенською. Після пожежі Стрітенська церква була капітально відремонтована в 1864 році. Відтак, перетерпівши немало наступних ремонтів, є нині однією з найдосконаліших пам'яток архітектури в стилі волинського бароко. А на місці знищеної пожежою Троїцької церкви на Заворотті оличани звели в 1886 році з участю чемеринців нову.
     — Наш храм не є пам'яткою архітектури, — говорив мені його настоятель отець Микола Яковлюк. — Але пригода, що трапилася в ньому за Першої світової війни, особлива. Тоді під час Богослужіння у храм влучив артилерійський снаряд. Він розірвався в дзвіниці, проте жоден із тих, хто був у храмі, на диво, не постраждав.
     ЦІННОСТІ, ЩО ВТРАЧЕНІ НАЗАВЖДИ
     Навесні минулого року один із місцевих мешканців знайшов у полі неподалік Чемерина незвичну монету, з якою і звернувся за консультацією до Анатолія Гури. З'ясувалося, що знахідка — динарій часів Адріана Публія Елія, котрий у 117 — 138 роках правив Римською імперією. Звісно, сама монета під Чемерин не прийшла. Так ще раз підтвердилась аж ген яка давність того трансконтинентального шляху, що на ньому стала Олика, як і давність зв'язків нашого краю з іншими державами. Хто першим прокладав той шлях? Хто утверджував на ньому свій народ?
     Пригадалося, як років два тому міркували ми над подібними запитаннями з мешканцем села Бужани Горохівського району пенсіонером Гнатом Шевчуком. Призвідкою для цього стала доля кургану-могили, що її в Першу світову війну розкопали тут австро-угорські вояки і вивезли усе в ній знайдене. Зосталися тільки спогади, в яких найчастіше курган поєднується з козаччиною. Але Гнат Шевчук, колишній поштовик із душею історика, вказуючи на те, що кургани почали з'являтися на Волині значно раніше, припустив, що і цей міг прийти у ХХ століття із початків нашої ери. Навіяне назвою села, і прозвучало тоді ім'я вождя легендарних антів Божа, котрий у ІV столітті очолював боротьбу свого народу з готами. Відтак — по-іншому зазвучали і назви могутніх східнослов'янських племен бужан та волинян, які жили на наших теренах і увійшли в Х столітті до складу Київської Руси.
     Упродовж кількох літ, коли я з Горянівки топтав стежку до Залісочівської восьмирічної, потім — до Олицької середньої шкіл, курганів довкіл Олики було вісім чи дев'ять. Але якогось року на початку вісімдесятих, їдучи з Горохова у Горянівку, одного із них — на Турчині — вже не побачив. Щось наче покликало до найбільшого в цій окрузі кургану поблизу Базатарні, як називають лісок між Оликою та селом Жорнище. І виявив, що вже й тут бульдозерна тупість взялася до справи, зрізаючи помалу курган та згортаючи землю до купи гною, що його навозив сюди для компостування тодішній Олицький племрадгосп. Після статті, яку опублікував у нашій газеті, наступ на кургани ущух. І лише зовсім недавно почув, — нищення курганів велося ніяк не з волі чи самодурства місцевого «партгоспактиву», а за вказівкою компартійної «гори». Не дивно, отже, що подібне коїлося тихцем і в інших районах. Комусь не подобалося, що маємо на своїй землі свідків своєї ж історії?
     Але, як збагнути, чому нерідко руйнували їх не чужинці-зайди, як то було в Бужанах, а люди свої, місцеві? І як зрозуміти, чому ніхто не наважився хоч би на кволенький анонімний протест? Втрачаючи святині, втрачали себе. Байдужіли і хилилися, куди вітер. Не помічали, як із храмами, що горять, вигоряють до тла душі, а з документами, що зникають, рветься зв'язок поколінь і розвіюється те найбільше, що утверджує спільноту людську як автохтонну націю, як народ.
     Коли у вересні 1939 року в замку зупинилися «визволителі»-червоноармійці, палахкотіли в камінах палацу безцінні фоліанти радзивіллівської бібліотеки, з димом розвіювалися документи, нищилися і зникали без сліду мистецькі полотна. Тим часом доблесні чекісти, вишукуючи цінності інші, старанно обнишпорювали замкові споруди, а врешті, переконують розповіді оличан, про які нагадав мені Анатолій Гура, вивезли звідси в 1940 році півтори тонни столового срібла. Для опричників комуно-більшовизму воно було вартнішим і від старовинних книг, і від архівних документів. А для нас і нашої історії?
     Скільки ж іще відповідей на безліч запитань з історії Волині, що клалася через долі людські, здиміло разом із знищеними архівами, в тому числі — архівами Радзивіллів, і скільки таких відповідей утратили через це правдивий свій зміст? Ніхто не скаже, чому згоріла в 1872 році і який мала вигляд церква на Заворотті, хоч, мабуть, теж була споруджена в ліпших традиціях українського зодчества. Але, говорячи про новозбудований тут у 1886 році і безперечно величний у своїй красі храм, автори декотрих нинішніх публікацій не випадково вказують на його «московство». Адже ідеться не лише про молодші архітектурні напрямки, а й іншу культуру, що прийшла на Волинь з Російською імперією. Ніхто сьогодні не скаже, що спричинило пожежу і в мурах Стрітенської церкви.
     Від початку шістдесятих років минулого століття у Стрітенській церкві править отець Дем'ян Фіськов. Прийшов сюди за найбільшого засилля войовничого атеїзму, що відгонив людей від церкви всіма можливими способами. Через це і бляха на куполі храму вкривалася рудими плямами іржі, і робітників, котрі згодилися б її пофарбувати, знайти не вдавалося ні за які гроші. Одного дня отець Дем'ян піднявся на верхотуру храму сам. Він і обновив купол від основи до маківки. Так переміг «войовничих».
     Названої Дубенською брами на межі Завороття не стало в 1915 році. Її розібрали і вимостили цеглою з неї дорогу російські вояки. А Луцька брама стоїть за сотню метрів від Стрітенської церкви. Ще й донедавна впадала в очі руїною, що з кожним роком ставала більшою. Як розповів олицький селищний голова Петро Плоднік, за власні кошти реставрував браму місцевий підприємець Микола Дядюсь. Він і розмістив у ній «банальний», за визначенням когось із популяризаторів пам'яток Олики, продовольчий магазин. Думається, однак, що з розвитком туризму, про який так багато у нас мови, перепрофілювати цей магазин на продаж сувенірів не стане жодних проблем.
     Недалеко від центру Олики нагадує про себе руїнами в минулому теж пречудова споруда, яку одні оличани звуть костелом, інші — каплицею, що її збудувала колишня власниця Чемерина княгиня Нововейська. Кажуть, в усипальниці під тою каплицею вона і була похована. Говорять, що начебто була коханкою останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, який після третього поділу Польщі в 1795 році зрікся престолу. Оскільки декотрі історики вказують і на любовні стосунки тоді ще дипломата Понятовського з іще майбутньою російською імператрицею Катериною ІІ, то «трикутник» справді яскравий. Руйнація каплиці Нововейських відбулася зразу після приходу в Олику перших совєтів.
     Продовження буде.