Просто.Луцьк.UA

Як на перший погляд, все у нас з профтехосвітою нормально. Освітні послуги з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітничих кадрів в області надають 22 навчальні заклади державної форми власності, зокрема 19 з них підпорядковані управлінню освіти і науки облдержадміністрації. Тільки у 2007 році професійно-технічні заклади випустили для потреб регіону 8 670 кваліфікованих робітників понад ста професій. У тому числі за державним замовленням робітничу спеціальність отримало 4 750 осіб. А от чи кожен з випускників має робоче місце згідно з одержаною кваліфікацією?
Анастасія ФІЛАТЕНКО
1. Я Б У РОБІТНИКИ ПІШОВ, АЛЕ...
На сьогодні в області є вищі професійно-технічні училища, які співпрацюють з вищими навчальними закладами ІІІ-ІV рівня акредитації. А це дає змогу продовжувати після закінчення училища навчання і за скороченими термінами здобувати вищу освіту. Маємо серед училищ навчальні заклади, які є підрозділами університетів. А із ста найкращих професійно-технічних закладів України Міністерство освіти і науки визнало такими чотири на Волині, зокрема, Володимир-Волинське ВПУ, Луцьке ВПУ будівництва та архітектури, Камінь-Каширське ВПУ та Луцький центр профтехосвіти.
Тож при такій ситуації, здавалось би, кадрів, які випускають училища, усім вистачить. Але нині то в одній, то в іншій газеті з'являються оголошення про те, що підприємствам потрібні робітничі кадри. Сьогодні не просто взяти на роботу кваліфікованого слюсаря, сантехніка, фрезерувальника, газозварника... Раніше у нашому краї були потужні підприємства і закріплені за ними профтехучилища, так звані базові. Наприклад, Луцький підшипниковий завод опікав тодішнє дев'яте ПТУ, робітничі кадри різних професій поставляло підприємствам Луцьке ПТУ № 6, будівельники мали своє училище № 2, Луцький шовковий комбінат, який працював у три зміни, брав в основному фахівців з десятого ПТУ.
Училища клопоталися найперш тим, аби набрати певну кількість учнів, знаючи наперед, що виробнича практика, а згодом і робота, їм забезпечена на підприємствах, які допомагали оснастити лабораторії, навчальні класи, якщо вже не найновішою технікою, то, принаймні, тією, що була у вжитку. Коли учень з училища йшов на практику, за ним на виробництві закріплювали наставника, були навіть закладені певні кошти на відшкодування допущеного молодою людиною браку. На жаль, все це у минулому.
Профтехучилищ на Волині й досі немало, а оголошень щодо найму високопрофесійних робітничих кадрів не меншає. Як пояснили в управлінні освіти і науки облдержадміністрації, був період, коли фахівці не були затребувані і кожен навчальний заклад, по суті, як міг «виживав». І вже зникла як така спеціалізація. Ті училища, які, наприклад, випускали слюсарів, токарів та інших спеціалістів для підприємств, перейшли на підготовку кухарів, секретарок, барменів, кравців, швей... Відверто кажучи, не стільки задумувалися над тим, чи матимуть вони роботу, як намагалися на своє розуміння і свій розсуд зберегти училища.
Заступник начальника управління освіти і науки облдержадміністрації Георгій Грушка вважає, що відхід від спеціалізації швидше всього не на користь галузі. У той же час наголошує, що сьогоднішні випускники шкіл не поспішають освоювати такі робітничі професії, як, наприклад, той же токар чи фрезерувальник. Пояснюють своє небажання здобувати ці професії застарілою технікою в училищах і малою зарплатою на підприємствах.
Здавалось би, не мають клопотів ті училища, де нині готують будівельників різних професій. Це, зокрема, Луцьке ВПУ будівництва і архітектури та Камінь-Каширське ВПУ. Справді, їх випускники можуть влаштуватися на роботу чи то у великих будівельних організаціях, чи у малих фірмах як на Волині, так і за її межами. Та, на жаль, десь через півроку молоді фахівці-будівельники розраховуються з роботи, посилаючись на те, що за їх нелегку працю мало платять. Тут, як кажуть, палка з двома кінцями — з одного боку не можна потурати молодим людям, які хочуть багато і одразу, толком не освоївши професії, та, певно, слід і роботодавцям замислитися, як втримати працівників.
Видається, і, мабуть, так воно є, що сьогодні профтехучилища не стільки думають про те, чи кожен випускник матиме роботу, як про виконання певного плану підготовки будь-яких фахівців. Часто-густо, щоб себе застрахувати, від вступника вимагають укладення з роботодавцем договору, що після закінчення училища випускника візьмуть на роботу. Не будемо вдаватися в подробиці, як це робиться, але нерідко, не задумуючись, чи потрібен буде той чи інший спеціаліст на цьому підприємстві, такий договір керівник підписує. А згодом з легким серцем дає відкріплення молодому спеціалісту. І той уже з дипломом училища йде у центр зайнятості, щоб стати на облік.
Певно, не погрішимо перед істиною, коли скажемо, що і держава, може, й мимоволі, потурає училищам, дбаючи про план замовлення, власне, про цифру. Ці цифри, ніде правди діти, часто виходять не стільки з конкретних потреб регіону, як, даруйте, зі стелі. Про подібне довелося почути і в управлінні освіти і науки облдержадміністрації. Кожному з училищ доведено план набору. Тільки дев'ятнадцять училищ мають нинішнього року набрати 3 910 чоловік. А ще навчаються юні волиняни у Любешівському технікумі і Луцькому профтехучилищі технічного національного університету, у Волинському технікумі національного університету харчових технологій, де також готують спеціалістів. А це вже буде, згідно з планом, 4 495 чоловік. Тож хочеться запитати спеціалістів тих управлінь, облдержадміністрацій, які формують план прийому у профтехучилища згідно з урахуванням потреб ринку — ви впевнені, що кожен з цих майже 4 500 випускників матиме роботу? Адже в Законі України «Про професійно-технічну освіту» записано: «Випускникам професійно-навчального закладу, які навчались за державним замовленням, держава гарантує надання першого робочого місця відповідно до одержаної професії». Цікаво, хто буде і як відповідати за працевлаштування кожного випускника, який навчатиметься за рахунок держави? А чи знову тішитимемо себе липовими договорами?
Чимало колишніх профтехучилищ нині стали називатися професійними ліцеями. Але що змінилося в них? Як готували, так і готують тих же спеціалістів, вільні ніші на ринку праці ніким заповнити. Наприклад, спробуйте купити ті чи ніші керамічні вироби волинського виробництва — оригінальні ужиткові набори, тарелі чи навіть керамічні горщики для квітів. Можна одразу сказати — це нікому не вдасться. Директор обласного центру зайнятості Раїса Кучмук, з якою вели мову про проблему орієнтації профтехучилищ на потреби сьогоднішнього дня, дивувалася: це ж треба — аж з В'єтнаму нам горщики для вазонів привозять, ніби у нас глини немає і своїх умільців, щоб ті горшки робити. А й справді — немає умільців, бо нікому те вміння і ремесло передати ні літньому майстру з Кульчина Ківерцівського, ні з Дубечного чи Рокити Старовижівського районів, де, як кажуть фахівці, чи не найкраща на Україні глина.