Просто.Луцьк.UA

Камо грядеш

Наступаємо на ті ж самі граблі. Вкотре чую ці та подібні одкровення про нинішні реалії. Зазвичай не лишень пани і підпанки, а й невиправні пролетарі висловлюються не з приводу сінокосу, погоди, а щодо політики. Чи то пак історії.

Утім, політику багато хто вважає формою торгівлі. Національними інтересами, чим завгодно. Аби лишень не просто «піднятися» (українсько-есендівський термін 90-х), а забезпечити якщо не широку, то принаймні надійну дорогу-стежину для власного бізнесу. Коли ж останньої нема й не буде, то щоб хоч би не потрапити під косу того чи іншого панств (олігархічних кланів, що прикриваються тогами партій, гучно і з неприхованими посмішками заявляючи про захист інтересів перманентно одурюваного народу). З дозволу сказати еліта не може не перебувати у стані перманентної війни.

Ось за такою начебто словесної непомильною логікою абсурду ми й знову опиняємося у черговому глухому куті чи, інакше, в лабетах чужинців (які можуть називати себе ким завгодно – братами-слов’янами, арійцями, репрезентантами європейства і т.д., і т. п.).Утім, сутність наших українських проблем зумовлена не стільки зовнішніми факторами, скільки нами самими, менталітетом, дивовижно стабільною впродовж століть позицією доморощених зверхників.

Зрештою, годі алегорійної еквілібристики. Пригадаймо дитячу казочку про двох цапів (козлів, мовою Віктора Федоровича). Після чергового раунду «бухання», зіткнення лобами, обидва, напевне, опиняються у бруднуватих хвилях ріки. Певне, то символічно-реальна ріка історії. Віднедавна у нашому державному «головатому двобої» самовіддано і майже без правил хочуть перемогти недавні партнери-союзники, гарантуючи не просто самознищення, а еверести розчарування.

Молоді українці у відчаї, втрачаючи останні прихистки надії та віри (живі ідоли виявляються цинічними царками, машинами для клепання власного золотомонетно-веселкового прийдешнього), хіба спостерігають, як недавні кумири отримують статус мільярдерів, продажно-проданих «чуваків». Молоді та й не зовсім юні вибудовують Україну за межами України.

Представниці прекрасної половини ефектно перемагають італійське жіноцтво у боротьбі не лишень за макарони, мужньо-налякані чоловіки ефектно гинуть від російських братів по крові… Але попереду «на нашій, не своїй землі» (термін Тараса Шевченка «то ли еще будет» (універсальна візія Алли Пугачової).

Люду «до лампочки», що вже ні Віктор Андрійович, ні Юлія Володимирівна, ні Віктор Федорович під час наступної президентської кампанії майже не мають шансів опанувати Маріїнським палацом. «Така сама холера буде». Це зізнання Ліни Костенко, висловлене на Банковій (щоправда, у будинку Спілки письменників) ще у вересні 1989-го щодо спікерів, не втрачає актуальності й щодо глав держави.

«А в нас президентом може й бути й мавпа». Щось подібне мені сказав один з американців, котрий був гостем ще Першого Всесвітнього форуму українців. Після цього він хвалив Америку за стабільність. Я ж пригадав слова Євгена Баратинського про непостійну даму, яка постійно мила авторові. А відтак зринули у пам’яті максими Євгена Маланюка про гетеру, котра всім простягала уста й тіло. Так він, патріот, йменував матір Україну.

Та я не міг утямити, у чому її провина-гріх, що має таких продажних зверхників-вершителів власної долі. Може, й справді, ліпше мавпа на «українському троні», ніж віртуози-артисти, які працюють за підказками суфлерів-чужинців із волі господарів останніх?

«А я , Вікторе, не піду на вибори восени. Вони ж будуть . Це точно. Пародія!» Мій сивий старший побратим це каже, надягаючи окуляри. «Не пародія, трагедія», – мимоволі зривається з моїх уст. Щось заперечую, доводжу, цитую Івана Багряного, що українські патріоти – це вчорашні комуністи, владці. Він лишень похитує головою. Не бачу його очей. Лишень чую: «Проаналізуй результати виборів у Києві. Це дзеркало, проекція для всієї України…»

І знову пригадується притча-історія про граблі. Невже ми приречені вкотре блукати манівцями й опинятися в черговому тупику… У цю мить лунає телефонний дзвінок. «Ти не врахував одного фактора», – каже хтось. Не запитую в хриплуватого голосу, кому він належить, намагаюся щось довести, говорячи про вірогідність торжества «третьої сили», яка, щоправда, теж торгуватиме Україною… «Ти забув найпосутніше – Всевишнього. Якщо впродовж століть або й тисячоліть живе Україна, вона житиме. А вони, хто висловлюється від її імені… Бог їм суддя».

А тим часом вже майже п’ята частина громадян України втілює свої здібності за кордоном. Доки шиються фраки та плаття для нових зверхників, люд добивається для себе статусу власників карт поляка, громадян Румунії… А путінсько-медведєвські красноплощники обіцяють позичити Крим. «Веселі, брате, часи настали» , – лунає з брехунця голос нардепа-співака, сина нинішнього міністра освіти й науки.

Віктор ВЕРБИЧ