Просто.Луцьк.UA

Так жартують відвідувачі хутора, який зберігся за сім кілометрів ліворуч від траси Ковель – Ягодин

А назву йому дала родина селянина Трохима Бабаця, котрий поселився у цих мальовничих краях років двісті тому. Його нащадки вирубували лісові хащі, корчували чагарники, одним словом освоювали малопридатні землі та болота. Від прізвища їхнього предка й пішла трішки дивакувата назва поселення. Тоді воно вважалося хутором. Нині це... село, в котрому аж 11 хат і 17 жителів. Більшість – поважного віку. Корінних мешканців з роду Бабаців не так і багато. Останній однофамілець кілька років тому перебрався з родиною у ближнє село Вишнів, хоча й часто навідується до своєї домівки.
Лише один чоловік – найстарший мешканець поселення Микола Мойсейович Матеюк (на фото) – живе тут зі своєю дружиною та сином. Він – з тих Матеюків, представника роду яких ще Тихон Бабаць взяв у приймаки до дочки.
У Бабацях – дружні й хазяйновиті люди, які тримають чималі господарства. Вони радо й привітно зустрічають вас на своєму обійсті, ділячись думками про минуле і сьогодення.

«Я СТАЛІНА ОХОРОНЯВ!»

Оселя Івана Павловича та Ольги Василівни Сахаруків стоїть на околиці села. І хоча деякі домівки, що навпроти, вже стали пустками, це поважне подружжя нізащо не покине свого обійстя. Чоловік з посмішкою згадує батьківську хатину, в якій народився. Вона була майже під самим лісом. Його дружина у Бабаці в 1957 році вийшла заміж. Тепер син у Любомлі, дочка у Ратному, а батьки хазяйнують самі.
– Тримаємо коня, корову, теличку, свиней, курей, індиків. А землі маємо аж 11 гектарів, так робити на ній нема кому. Ми ж – нездужаємо. Колись у Бабацях був колгосп – пригадує 76-річний Іван Петрович. – Я працював в ньому і до армії, і після служби. Фотографія моя була на дошках пошани і в Любомлі, і в Луцьку... У 1952 потрапив в армію на три з половиною роки. У Москву! Служив у Генеральному штабі, Сталіна охороняв. Був біля нього так близько, як оце біля вас стою. І в селі Семьоновськ Михнівського району Московської області на дачі сталінській довелося побувати. Помер він й у Колонному залі лежав – теж пам'ятаю.
Івану Сахаруку пропонували «піти на офіцера». Та залишатися у чужій землі на 25 років він не захотів. Повернувся у рідні Бабаці. Одружився. Працював у колгоспі машиністом, трактористом, шофером, завідуючим фермою, на якій утримувалося до півтори тисячі бичків. А вже коли почало здавати здоров'я – пішов на льонозавод сторожем.

НАЩАДОК ПЕРШИХ ПОСЕЛЕНЦІВ

Привітний та жвавий дідусь Микола Мойсейович Матеюк живе на протилежному краї хутора. Емоційно розказує:
– Тут мій прадід, дід і батько жили. Звідси моя родина! Багато ми пережили... Батька у війну забили. Осталися дві сестри, я і мати. А тодішні власті останнє зернятко у нас забрали – і ми лишилися голодні. Вже потім створився колгосп, якісь копійки були. А я, як прийшов у 1951 році з армії, то тяжко працював, аби прогодуватися. Нажив оцю хату. Кухоньку, хлівчики своїми руками зробив. Люблю роботу, порядок, сам, як кажуть, майстровитий. Але здоров'я уже не те! Проте стараюся отим чухраям молодим розказати: працюйте, кріпіться і стійте завжди на своєму, майте свою думку.
Говорить Микола Мойсейович енергійно, слова про пережитий біль проникають у серце. З перших днів фашистської окупації хуторяни жили під страхом. Гітлерівці, розлютовані несподіваним опором героїчної Висоцької застави та бійців Любомльського гарнізону, вривалися у хати хутора і безпощадно вбивали усіх, кого в них заставали. Ось чому люди з Бабаців та інших навколишніх хуторів так ненавиділи окупантів. Ось чому у розповіді старожила вчувається особлива жага до свободи, засудження жорстокості й нелюдськості. Бо ж і після війни виживали як могли. А над сім'єю Матеюків висіла загроза виселення на Соловки...
Обійстя Миколи Мойсейовича славиться великою пасікою. Вона через дорогу, старанно обгороджена, оточена деревами. Біля входу – невеликий піднавіс, де на поличках – увесь пасічницький реманент.
– Ось звідти наш хутір, – показує Микола Мойсейович. – Тут, за пасікою, стояла родинна батькова хата, отам далі садок, поле... До 1941 року мій батько мав два вулики. Одного з них і досі бережу, ото скраю стоїть батьковий, ще «за Польщі» зроблений. Інші сам виготовляю за власним задумом, – і стоять вони мов казкові різнобарвні хатинки.
Нині Матеюк має 25 вуликів. За медом до нього з'їжджаються люди з навколишніх сіл. Бо якщо раз спробують його мед – стають постійними клієнтами. Журиться, що без нього пасіка пропаде, бо син Володимир не має охоти доглядати за бджолами.

РІДНИЙ КРАЙ – ЗЕМНИЙ РАЙ?

Жителі Бабаців люблять свою маленьку батьківщину, захоплюються неповторною природою. Цю прихильність спостерігаю і в наймолодшого співрозмовника – 17-річного Віктора Лонюка. Хлопець торік закінчив Вишнівську школу, до якої добирався велосипедом. Зараз допомагає батькам по господарству.
– Мені подобається тут. Свіже повітря, гарна природа... А веселитися є де, у клуб в Коцюри ходжу. Це ж недалеко – за два кілометри.
Три роки тому до Бабаців вимостили дорогу. Проте до села не проведено телефонної лінії, нема тут і магазину. Жителі розуміють причину: для такої кількості людей ніхто торгової точки не відкриє. Колись робили таку спробу, та вона «заглохла». Колись і людей було більше. А повиїжджали! Хто у Вишнів, Коцюри, Любомль, а дехто навіть в Америку. Хліб бабацівці купують у Коцюрах. Коли нема сили іти – випікають самі. А от з медичним обслуговуванням, що найболючіше, – справжня проблема. Це ж питання не вирішене і в найближчому селі – Коцюрах. Медпункт, котрий потребує негайного ремонту, часто зачинений, бо фельдшер з Любомля, який працює на півокладу, відповідно й наві­дується.
– У цьому році в районі прийнято програму розвитку охорони здоров'я села, – каже заступник головного лікаря райлікарні Микола Дудко. – Нині Бабаці обслуговує Вишнівський медпункт. Туди на роботу ми прийняли молодого фельдшера, яка проходить стажування. Її ж згодом плануємо перевести у медпункт села Коцюри. У планах є ремонт там приміщення фельдшерсько-акушерського пункту. А поки що подбаємо, аби фельдшер з Вишнева заїжджала у Бабаці хоча б раз у тиждень.