Просто.Луцьк.UA

Лист, який надійшов до редакції з Шацького району, аж ніяк не в’язався із настроями в суспільстві. Як відомо, Президент Віктор Ющенко Указом від 11 грудня 2007 року оголосив нинішній рік Роком національного всиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. У нашій країні офіційно близько 103 тисяч неповнолітніх ростуть без батьків, тобто в дитячих будинках, школах-інтернатах, спеціалізованих закладах. І хоч держава тепер матеріально заохочує тих, хто наважується взяти на себе відповідальність за долю чужої дитини, буму всиновлення, створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу щось не помітно. У згаданому, рідкісному за своїм змістом листі говориться про дивну річ — як подружжю відмовляють у його прагненні взяти на виховання прийомну дитину. На прохання автора точної адреси й прізвищ ми не називаємо

Долю й конем не об’їдеш
“У кожного своя доля”, — писав поет. На свою Марія також не нарікає. Хоч заміж вийшла пізно, але ж має те, про що багато жінок лише мріють — чоловіка, за спиною якого можна заховатися від життєвих незгод. Довго не було дітей, проте, врешті-решт, і їм лелека приніс донечку. Поруч із батьківським обійстям будували новий просторий дім. Тож думка про те, що старшій донечці потрібні ще братик чи сестричка, не полишала родину. Щоправда, у такому віці дехто вже й онуків сподівається, але то як кому судилося. Марія ж свою трішки припізнілу вагітність сприйняла за милість Божу і з радістю виношувала дитину, лежала на збереженні. Не судилося. Коли через два роки завагітніла вдруге, знову почувалася щасливою, жила в тривогах і сподіваннях. Але й на цей раз доля готувала їй жорстокий удар.
Ось тоді й зародилася думка про те, що всю свою любов, тепло, ласку сповна не реалізованого материнства вона могла б віддати чужій дитині. Підтримав її і чоловік та донька. А після того, як побували у дитбудинках і побачили, що один хлопчик готовий був їхати з ними тієї ж хвилини, ще більше утвердилися в своєму рішенні. Що з цього вийшло — жінка розповіла на чотирьох аркушах комп’ютерного тексту. Тож подаємо її лист із скороченнями.
Лист, написаний відчаєм
“Сьогодні ввечері по телевізору побачила рекламу: «Візьміть дитину в прийомну сім’ю, держава надає допомогу для її створення». Мене це вразило до глибини душі. Лягла спати, але заснути не змогла. Сіла писати вам, мовчати більше не можу.
У нашій сім’ї сталося велике горе, після чого я з чоловіком і донькою вирішили взяти дівчинку на виховання. А коли в неї, можливо, буде маленький братик, то “розривати” їх не будемо, візьмемо і його. Скажу відверто, що по натурі я велика песимістка і дуже невпевнена людина. Тому і сказала чоловікові, що готова цій дитині дати все, що в моїх силах, але відчуваю, що мене не вистачить, щоб пройти той бюрократичний шлях, який нас чекає.
Чоловік — моя пряма протилежність. Він взявся пройти через це сам. Спочатку все було ніби й не дуже складно. Багато різних довідок, можливо, й потрібних. Але то були квіточки, а про ягідки далі. Соціальний працівник повідомила, що ми обоє з чоловіком повинні пройти курси в обласному центрі. Ось тоді я й взялася за голову.
— Як же мені їхати з незагоєними ранами на тілі і в серці!? Тим більше – вдома корова, свиня. До того ж – хвора стара мати!
Порадилися ми з чоловіком і вирішили, що він поїде, пояснить ситуацію, а мені вдома все розповість.
Але там сказали, що це справа дуже серйозна і мене обов’язково треба бачити. Мій чоловік їм, скажу відразу, дуже не сподобався. Виявився самовпевненим! Хоч в даному випадку і я була “самовпевнена”. Бо не думала про відмову. Адже ніяких меркантильних інтересів у нас не було і бути не могло. Мені і зараз просто гидко в цьому виправдовуватись.
Другого тижня, хоч була ще хворою, разом із чоловіком вирушила в дорогу.
Не буду розповідати про навчання. Там було так багато всього і різного, що про це я могла б розповідати тільки в присутності тих же “вчителів”. Головне — нам невідомо з яких причин відмовили в праві бути прийомними батьками. Одержавши відмову, я мала довгу телефонну розмову з провідним спеціалістом центру Ольгою Олексіївною. А звелася вона до того, що Ольга Олексіївна хотіла переконати мене ось в чому: мовляв, ми з чоловіком вдало доповнюємо одне одного, в нас нормальна сім’я. І ми, взявши на усиновлення дитину, виростимо її хорошою. Але ні в якому разі нам не можна створювати прийомну сім’ю!
Ось так! Виявляється, вирішили не ми, а вирішили за нас. Це ж треба бути дійсно психологами з великої букви — усиновлювати можна, а взяти дитину прийомною – ні.
Мені ж здається, що усиновлювати дитину в такому віці (10 років) взагалі неправильно. Вона все одно рано чи пізно захоче знати своє “коріння” і це нормально. Не можна відривати її від рідні, це означало б різати по живому. Та й як сказати маленькій людині, що ти від сьогодні вже не ти і прізвище в тебе не твоє. Чи не буде бентежитись маленька душа, чи не боляче їй буде?
У нас є рідна дитина, ми не знаємо, що з нами буде завтра. І що тоді? Якщо ми будемо живі й здорові, ми готові дати дітям все, що в змозі. В іншому випадку ми позбавляємо всиновлену дитину всього, що вона має від держави.
І хто переконає мене, що нам підходить тільки усиновлення? Ми хотіли протягом літа познайомитися з дівчинкою, зріднити донечок і 1 вересня повести їх в школу. І якби мені хто раніше розповів, яка це непосильна й невирішувана проблема – ніколи і нікому не повірила б!”
Чи є у фахівців Центру резони?
До свого емоційного і зболеного листа жінка додала інший, із обласного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, за підписом його директора Леоніда Савчука. У ньому – посилання на закони і роз’яснення важливості та необхідності навчання: “Соціально-педагогічний тренінг – це форма підготовки кандидатів у прийомні батьки/батьки – вихователі. Тренінг дає можливість зрозуміти, наскільки кандидати готові стати прийомними батьками та батьками вихователями, наскільки вони володіють вміннями та навичками, необхідними прийомним батькам-вихователям, адже виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу розглядається як делегування державою батькам права на їхнє виховання та утримання. Такий підхід передбачає контроль з боку держави за тим, як батьки виконують узяті зобов’язання стосовно вихованців”.
І насамкінець: “Звертаємо вашу увагу, що на сьогодні в нашій державі існують не лише такі форми влаштування долі дитини, як прийомна сім’я/дитячий будинок сімейного типу, а й усиновлення, опіка (піклування) (Закон України “Про охорону дитинства”).
Щодо контролю, тут усе зрозуміло й жодних заперечень не викликає. Йдеться ж бо про найважливіше – долю дитини-сироти, дитини, яка опинилася в цьому жорстокому і складному світі без материнської любові, батьківського тепла. А сироту скривдити так легко!
Важко було збагнути інше: чому, за висновками фахівців центру, родині, про яку йдеться в листі, всиновити дитину можна, а створити прийомну сім’ю — ні?! Можливо, подумалось, авторка щось не так зрозуміла?
Щоб розібратися у хитросплетіннях параграфів законів і казенної мови, я мала тривалу розмову з директором обласного центру. Леонід Олександрович докладно розповів про ті непрості проблеми, з якими доводиться стикатися при влаштуванні долі “державних” дітей. Що вони не такі “біленькі й пухнастенькі”, як іноді собі думають ті, хто хотів би ними опікуватись, що вони часто хворіють, у них не найкращі гени, які можуть проявитися у несподіваний спосіб, що вони можуть мати багаж колишніх проблем і т.п.
Загалом не погодитися з ним було важко, я ж намагалася спрямувати мову в русло конкретної проблеми. На що мій співрозмовник відповів, що рішення приймає не він, а колегіально психологи, які проводять навчання, а взагалі-то політика держави така, щоб віддавати дітей на усиновлення.
Від провідного спеціаліста обласного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ольги Олексіївни Ковальчук (саме про неї згадується у листі), начальника відділу соціальних технологій Олени Борисівни Жабченко та провідного спеціаліста Вікторії Юріївни Чупової я знову почула багато загалом правильних слів. На їх думку, родина, про яку йдеться, не зрозуміла суті моделі прийомної сім’ї, яка полягає і в тому, що держава наймає батьків, щоб вони допомогли дитині адаптуватися до самостійного життя, подружжя несерйозно поставилося до обов’язкового навчання. А аналіз їхніх анкет привів до висновку, що на разі вони не готові бути прийомними батьками, бо дитину хотіли взяти для власної доньки, щоб зняти негативні прояви ситуації в сім’ї: “Нам треба дитину, бо ми дочці пообіцяли, що буде сестричка”...
Дім, в якому хотіли зігріти сироту теплом
Коли ми завітали до подружжя Марії та Віктора, вони були зайняті звичною для весняної пори справою – прибирали подвір’я. Тут же мирно бавилися на теплому сонечку рудий песик і чорнющий, наче сажотрус, кіт. Будинок новозбудований, ще без паркану, неподалік, за кількасот метрів, хлюпоче Світязь.
— А ви таки приїхали! – зустрічає нас господар. — Бо ми вже й чекати перестали. Спочатку хотіли по-людськи все вирішити. Подзвонили директору, розмова була довгою, обіцяв розібратися, тільки потрібне звернення у письмовій формі. Написали. Відповіді не було. Потім особисто зустрічався з Леонідом Олександровичем та його заступником. Потім ще двічі їздив до Луцька.
Запрошують до господи. Простора прихожа зі справжнім, а не імітованим каміном, багато книг, у тому числі й дитячих, біля яких засумувала гарна лялька, затишна дитяча кімната, комп’ютер, добротні меблі, килими, простора кухня, де на столі й грудка свіжозбитого домашнього масла, і банка з цілющим березовим соком... Словом, усе для нормального, щасливого життя великої родини. Розповідали, що господар – майстер на всі руки, та й господиня, видно, не останнього десятка.
Ледве тамуючи хвилювання, Марія знову і знову розповідає про їхні візити до дитячих будинків, після того, як прийняли нелегке рішення взяти на виховання чужу дитину. Про те, як обмірковували, вивчали всі нюанси цієї проблеми. А в результаті — все вирішили за них.
— Тепер уже, — каже небагатослівний господар — я блискуче пройшов би те навчання, бо при кожній нагоді треба вставляти: соціальний працівник, соціальний працівник... Ну не клоун я, щоб бавитися у ті рольові ігри. Я звик ділом займатися конкретним... А то: “Що ви будете робити, якщо пропала прийомна дитина?” Та шукати буду, всіх на ноги поставлю — чи прийомна, чи власна, яка різниця?! Так ні, треба спочатку сповістити соціального працівника...
А господиня додає:
— Я вже почала думати, що, можливо, своїм рішенням створити прийомну сім’ю ми оббираємо державу? Але ж ні! По Першому національному почула, що державі виховання таких діток в інтернатах обходиться удвічі дорожче! А в іншій передачі наводились дані, що на кожну обездолену дитину в Україні припадає двадцять бездітних сімей! Потенціал великий, але тепер я розумію, чому він так мало використаний.
Доки ми розмовляли, зі школи повернулася п’ятикласниця Таня: рум’янець на щоках від велосипедної їзди, дві доглянуті коси, якими б пишалася кожна дівчинка, тільки очі чомусь сумні. Дитина мимохіть виявилася втягнутою у дорослі перипетії.
Звісно, я не психолог, хоч університетський курс психології проходити свого часу доводилось. Я журналіст з чималим досвідом, мама і бабуся... Поговоривши з усіма сторонами конфлікту, я так і не зрозуміла, в чому полягає, з точки зору фахових психологів, “неготовність” Марії та Віктора створити прийомну сім’ю. Адже на контроль і соціальний супровід вони згодні, в разі, якби у дитини об’явилися біологічні батьки, ладні “дружити сім’ями”, життєвого досвіду й мудрості, щоб поборювати труднощі виховання – також досить. Мабуть, не даремно обрали одного з них головою батьківського комітету в школі, де навчається донька.
Ну не хочеться ж думати, що і в цій делікатній і благородній сфері не обійтися без відомої формули: “Не підмажеш, не поїдеш”, на що натякали мої герої.