«Сирітки ви мої» – так називався матеріал у «Вічі-інформі» від 21 грудня 2006 року про багатодітну сім'ю Хурбоєвих із села Підбороччя, що у Камінь-Каширському районі. Привела нас у це поліське село біда, яка прийшла в цю сім'ю 10 листопада того року: повісився у хліві батько чотирьох малолітніх дітей. Що підштовхнуло чоловіка на такий відчайдушний крок, чому не подумав він про дітей, яких залишив на дружину, про яку йшла не дуже добра слава в селі? Знайти відповіді на ці питання намагалася я і як мати, і як журналіст, перебуваючи у цьому нелегкому відрядженні. У Катерини Хурбоєвої всього шестеро дітей, але двоє старших – від першого шлюбу. Оскільки із першим чоловіком вона так офіційно і не розлучилася, втікши із двома синами з Узбекистану. То і чотирьох наступних, нажитих із другим чоловіком у громадянському шлюбі, жінка записувала на першого чоловіка. Володимир був не проти. Біда прийшла неждано – чоловік вирішив поставити крапку на всьому, наклавши на себе руки…
Найменшенькі дітки дуже сумували за татом, особливо п'ятирічна Мартуся. Величенька сімейка живе у старій тісненькій хатині – Катя з шістьма дітьми та її 80-річна мама. Пам'ятаю, наш приїзд тоді сполошив усю родину, бо думали, що приїхали дітей забирати. Сільська влада лякала трохи цим жінку, щоб трималася хати і доглядала дітей. Найбільше плакала тоді бабуся, гладячи по голівках осиротілих онуків і приплакуючи: «Сирітки ви мої…» Ми довго розмовляли із Катею. Вислухала історію її життя та перипетій, що довелося пережити жінці. І десь у глибині душі дуже хотілося вірити, що смерть чоловіка змусить її по-новому подивитися на все, зробити переоцінку цінностей. Вона ледве не на коліна ставала того вечора і клялася, що пити не буде й турбуватиметься про своїх діток. Вже в машині по дорозі назад голова Черченської сільради Юрій Соколов сказав: «Хотілося б вірити у краще, але… Поцікавтеся, що буде через рік».
І ось нещодавно, більше ніж через рік, поцікавилася в районній службі у справах дітей, чи були з початку 2008 року випадки позбавлення батьківських прав у районі. І була засмучена, почувши, що суд не так давно позбавив прав матір шістьох дітей. Це була Катерина Хурбоєва. Отож сталося те, у що не хотілося вірити. Степан Сидорчук, керівник Камінь-Каширської районної служби у справах дітей, розповів про судове засідання, що відбулося ще 19 лютого 2008 року, на якому Катерину позбавили батьківських прав:
– Окрім зібраних доказів, що свідчили про усунення матері від виховання дітей та піклування про них, найпереконливішим аргументом стали слова найстаршого сина: «Нам така мати не треба». Щоб дитина сказала їх – треба жінці неабияк упасти і завдати своїм дітям стільки болю, що далі, як кажуть, нікуди. Що ж сталося за ці півтора року? Катя продовжувала пиячити. Вона тижнями залишала дітей самих у хаті без продуктів, без догляду. І навіть про свою матір, стару і хвору, забула зовсім за гульками. Це найбільше вразило старших хлопців. За дитячі гроші пила-гуляла, виносила з хати останнє. З'явилися друзі по чарці, до яких фактично і перебралася жити. Закололи кабанця, то половину його туди переносила. Старшому синові Руслану вже виповнилося вісімнадцять, отож поки що він є офіційним опікуном менших п'яти братів і сестер.
– І що чекає дітей далі?
– Поки не знаємо. Вирішуємо, з дітьми розмовляємо, пояснюємо. Мабуть з першого вересня оформимо їх у школу-інтернат. Вони вже ніби не проти, бо ж розказали, що на канікули будуть приїжджати додому, в село. Ще треба із документами розібратися. Всі ж діти записані на прізвище першого чоловіка. Тепер треба його формально позбавити батьківства. А для цього треба визнати безвісти зниклим.
– Але у чотирьох найменших є близька родина по батькові, який родом звідси. Ніхто не цікавився долею сиріт?
– Батькові сестри, тобто тітки, спочатку ніби казали, що заберуть малих у свої сім'ї. А тепер не знають, що робити.
Ось так чимало дітей і стають фактично соціальними сиротами. Хоча жодна ситуація не подібна на іншу. Степан Степанович працює у службі, що займається неповнолітніми, вже чверть століття. Перед його очима пройшло стільки життєвих трагедій, що вистачило б не на один сюжет. Були в його практиці й інші ситуації, коли жінки, які кидалися в пиятику, потім таки бралися за розум, і їхні діти по інтернатах не росли. Наприклад у Брониці є така багатодітна сім'я. Цікавлюся, коли все-таки працювати було простіше: в часи радянські чи тепер?
– Раніше було легше, бо закони були жорсткішими. І ставлення суспільства до цих проблем інакше. Колись як на районну комісію викличеш батька чи матір непутящу, члени комісії як пропісочать, як оштрафують на п'ятдесят рублів, а це півзарплати – то подумає трохи людина. Та й до проблеми алкоголізму, пиятики суспільство по-іншому ставилося.
Судячи з цифр, Камінь-Каширський район за кількістю складних сімей, або неблагополучних, як колись їх називали, не є у лідерах. Сорок п'ять сімей на обліку, сто п'ять діток у них виховується. Але цифра ця, напевне, не відображає повністю ситуації.
– Поліські райони дещо різняться від інших. Наші села особливі. Там, навіть якщо сім'я неблагополучна, люди дітям не дадуть пропасти. І не в цифрах суть нашої роботи, а щоб дітям реально допомогти. У нас дуже тісна співпраця з районною лікарнею, з іншими службами. Як тільки мама з дитиною прийде на прийом до лікаря із запашком, як кажуть, зразу ж нам телефонують. І вже ця жінка в нас на контролі. Ось вчора, наприклад, на зупинці біля лікарні помітили п'яну жінку з дитям. Вияснили, вона з Сошичного. Наступного дня їдемо в село, заходимо до хати: чисто, прибрано, на плиті в каструлях їжа зварена. Жінка сапає город. Питаємо, як так сталося, що напилася? Зустріла подругу, давно не бачились, от і відзначили зустріч. Але сили трохи не розрахувала. У селі сказали, що не помічали, щоб вона зловживала дуже. Поки що триматимемо цю сім'ю в полі зору. Але на облік не ставили. Дуже багато залежить від місцевої влади, від працівників сільради. У цьому плані теж маємо повне взаєморозуміння.
А мені пригадалася ще одна історія, що трапилася в Камені-Каширському. Років з сім тому, напевне, до однієї з таких мамаш, яка перетворила квартиру в розпусне кубло для п'яничок, написав лист син із інтернату. Мати здала його туди відразу після народження, написавши розписку, що забере потім. Але так і не забрала. Про те, що десь в інтернаті росте її дитина, вона й думати забула, бо народила ще двох дітей. Знала про існування онука в інтернаті й бабуся, яка жила в селі неподалік від райцентру. Вихователі допомогли хлопчикові розшукати маму, і він дуже хотів її побачити. Більше нічого, тільки побачити. Мати начебто погодилася на цю зустріч. Син приїхав, зустрівся з сестрою і братом, побачив родину свою. І знову повернувся в інтернат. Поцікавилася, яким же був фінал цієї життєвої історії?
– Ніяким. Мати і зараз п'є. Син і дочка, які росли з нею, вже дорослі, собі раду дають. А того сина вона так і не прийняла. Ні бабуся, ні дядьки, хоч всі вони люди не бідні, у бізнесі. Чужим був, чужим залишився. Чув, що він ніби поїхав на заробітки у Київ. І там якийсь багатий чоловік йому хату чи то купив, чи має купити. Бо хлопець роботящий, хороший. А ми тоді хотіли дочку її та сина в інтернат оформити. І дочка, знаєте, що сказала: «Я в інтернаті жити не збираюся!» Вона закінчила школу тут, у місті. Хай біля п'янички, але біля матері. Діти часто роблять і такий вибір.
Ось так влаштоване життя. Хтось душу віддає і серце чужим дітям, а хтось відмовляється від власного дитяти. Навіть уже від дорослого, яке нічого не просить і не вимагає. Тільки одного – хоч трішечки любові. І сімейного тепла. На жаль не всі його мають. Сьогодні на Волині кількість сімей, котрі потрапили в складні життєві обставини, вже перевалила за одну тисячу. У цих сім'ях росте 2180 дітей, хоч ця цифра вже теж, напевне, змінилася.
Ніна РОМАНЮК.