Просто.Луцьк.UA

Так сталося, що житель села Гаразджа, що у Луцькому районі на Волині, Іларіон Віталійович Сорочинський на старості літ залишився вдівцем. Зостався чоловік із трьома тепер вже дорослими дітьми, з яких двоє – син, теж Іларіон, та донька Алла – ще й важко захворіли.
– Родичі після смерті мами порадили батькові, що краще йому буде зійтися з її рідною сестрою, тобто нашою тіткою, – розповідає старша донька, Лариса. – Думали, що при ній батько не почуватиметься самотнім, та й тітка сестриних дітей нічим не обділить і не образить.
Однак, за словами Лариси, не так сталося, як гадалося. І новоспечена господиня дуже швидко встановила власні порядки у родині швагера, котрий став тепер її чоловіком.
– Вона розписалася із нашим батьком і почала нахвалятися, що зробить все, аби ми, його діти, залишилися без нічого, – зітхає Лариса.
Тривалий час Алла, наприклад, знаходилася у психіатричній лікарні, звідки, за словами Лариси, її ніколи не збиралися забирати ні батько, ні мачуха.
– Алла має свою кімнату у трикімнатній луцькій квартирі, де живе Лариса, – каже її батько. – Тож може жити там.
Проте Аллі краще у селі, де вона щодня може бувати на свіжому повітрі. У цієї ще молодої жінки страшний діагноз – шизофренія. Ця хвороба розвинулася у неї після повернення із Ізраїлю, куди вона свого часу переїхала вслід за своїм чоловіком.
– Кілька років тому так сталося, що Алла зі своїм сином повернулися додому, у Луцьк, коли раптом вона дізналася, що в Ізраїлі вбили її чоловіка, – розповідає про долю сестри Лариса. – Вона так важко перенесла цю звістку, що практично відразу і захворіла.
Аллі встановили інвалідність, і нині вона отримує невеличку пенсію, за яку мало-помалу виживає і годує свого улюбленого котика. Саме за цього котика і чіпляється до неї мачуха, яка, як розповідає хвора, постійно накручує батька. Алла не харчується разом зі своїми родичами і не віддає їм грошей, тому щодня чує від батька і мачухи, що повинна піти з їхнього дому.
– Проте вона там зареєстрована, а будинок, у якому проживають вони усі, раніше належав нашій покійній матері, – обурюється Лариса. – Невже моя сестра не має ніякого права бути у материному будинку?
Право на будинок Алла все-таки має, хоча й не оформила його згідно із законом, бо увесь час перебувала на лікуванні у психіатричній лікарні. Співвласником материнського спадку є і Лариса, і їхній рідний брат Іларіон, котрий теж страждає розладами психіки.
– У мене перша група інвалідності, – каже Іларіон, якого рідні ласкаво називають Ларіком. – Я теж отримую пенсію, яку віддаю батькові.
Віддає Ларік батькові і пенсію, і гроші, які заробляє, наймаючись на будівельні роботи. Нещодавно, як розповідає Лариса, брат приніс у хату майже чотири тисячі гривень, які теж віддав батькові. Взамін старий і мачуха тепер дозволяють йому харчуватися разом з ними. Хоча необхідного не купують.
– Він збирає недопалки на тролейбусній зупинці у Гаразджі, – обурюється Лариса.
– Збирає, бо з них робить самокрутки, – відмахується батько. – Я увесь час купую йому цигарки, але він все одно збирає.
Ларік і справді палить дуже багато, у переважній більшості цигарки без фільтра. Каже, що іншими просто не накурюється. Не накурюється, тому і робить самокрутки. А тими харчами, які дає мачуха, він не наїдається. До того ж випиває. Щодня, як розповідає сусідка, бігає у магазин за оковитою, за якою посилають мачуха і батько.
– Вони ж знають, що Ларікові не можна вживати спиртного, а все одно наливають, – каже Лариса і додає: – Умисне його споюють, щоб потім запхати у психіатричну лікарню.
Ларік захворів після того, як повернувся зі служби в армії. Йому відразу поставили важкий психіатричний діагноз – шизофренія. І ось уже тридцять років чоловік постійно лікується у психлікарні. Час від часу, коли настає загострення, Ларіка госпіталізують, а потім знову відпускають додому.
– Живе брат не в домі, а у літній кухні. Це тепер, коли із лікарні повернулася Алла, він перебрався до неї у невеличку кімнатку, – розповідає Лариса. – У тій кімнатці вони мають лише два ліжка та двері без ручки. Уявляєте, якщо їх там зачинять, то навіть не зможуть вийти на вулицю.
– У нас нема ані стола, ані шафи, увесь одяг я тримаю в коробці під невеличким столиком, – пояснює Алла.
Так і живуть із братом удвох у кімнатці, а батько і мачуха займають решту житлової площі чималенького двоповерхового будинку.
– І що, вони вас до себе у кімнати не пускають? – перепитую.
– Звісно ні. Навіть якщо десь ідуть з хати, то все зачиняють на замки, – відповідає Алла.
– А їсти хоч дають?
– Тільки Ларіку. І то не дуже багато, – говорить Алла, розмішуючи страву у каструлі.
– А це ви собі готуєте?
– Так, собі і братові. Я з ним поділюся, – гірко усміхається Алла і додає: – Рік тому, коли мачуха звідси поїхала, то ми харчувалися усі разом. Богу дякувати у нас було що поїсти, бо вигодовували качок, курей, поросят. Та, щойно тітка повернулася, знову нам із того всього з братом дістаються лише ніжки та ріжки. І ті мачуха інколи виділяє виключно братові.
А Ларік щодня важко працює, а потім п'є. Як каже Алла, споює його мачуха, яка і сама разом із батьком не цурається пляшки. Сусідка розповідає, що іноді так напиваються, аж ночують у лісі.
– Мачуха чекає, коли помре батько, і тоді вона поздає у психушку і сестру, і брата, – каже Лариса. – У цьому їй допоможе потім одна депутатша нашої сільської ради, якій мачуха допомагає обробляти городи. Хвалиться вона і народною обраницею, і тим, що я не зможу допомогти ні Аллі, ні Ларіку.
А бідолашні сестра і брат, тільки-но почують про психіатричну лікарню, відразу замикаються. Бояться і слово сказати проти мачухи.
Мовчить і мачуха. Вона не хоче нічого пояснювати. Посварилася з Ларисою, якій у черговий раз пригрозила відібрати материнську хату, бо, мовляв, дуже багато доклала у це господарство. Доклала, а тому без неї її чоловік і не буде вирішувати, хто у цьому домі хазяйнуватиме.
– Коли мамині сестри порадили батькові одружитися з тіткою Ольгою, ми і гадки не мали, що такі проблеми будемо з нею мати, – журиться Лариса. – Думали, вона, як ніхто інший, пошкодує хворих племінників і не дозволить їх ніколи скривдити.
Натомість кривдить їх сама, користуючись безпорадністю.
– Мені нічого не відомо про стосунки у цій родині, – каже піддубцівський сільський голова Віталій Гірський. – Принаймні від цих людей у сільську раду не надходило жодної скарги.
– А хто ж буде скаржитися? І хто їх почує? Вони ж обоє психічно хворі люди...
Олена МОРОЗ.