Просто.Луцьк.UA

Так сказав про себе 34-річний лучанин, якого фахівці називають «найкращим кінооператором у Росії та Україні». Це третій оператор за всю історію радянського і пострадянського кіно, удостоєний першої премії за кращу операторську роботу на Міжнародному кінофестивалі класу А (Сан-Себастьян, Іспанія, 2002 р., фільм «Коханець»)
     
     
     Валентина ШТИНЬКО
     
     
     Сергій Михальчук зняв чимало документальних фільмів, кліпів (Руслана, «ВВ», «Тартак», «Гайдамаки», «Брати Блюзу» та інші). В його «послужному» списку — робота над серіалом «Закон» (режисер Олександр Велединський, Росія), «Коханець», «Мій зведений брат Франкенштейн» (Валерій Тодоровський, Росія), «Мамай» (Олесь Санін, Україна), «Контакт» (Андрій Новоселов, Росія), «Посвідчення» (Гассан Шмейт, Сирія) і нарешті — «Ілюзія страху» (Олександр Кириєнко, Україна), знятий нинішнього року за книгою відомого політика, першого віце-прем'єр-міністра України Олександра Турчинова.
     На допрем'єрний показ фільму, що відбувся у столичному кінотеатрі «Україна», був запрошений і батько кінооператора, доцент Волинського національного університету ім. Лесі Українки Євген Михальчук. Сергій же на прем'єрі не був, оскільки вже працював над новим проектом. Враження ж Євгена Леонтійовича, як і його розповідь про сина, видалися нам цікавими.
     На презентації стрічки для київської публіки (вихід її на широкий екран планується у жовтні) були присутні Борис Олійник, Іван Драч, фракція БЮТ у повному складі на чолі з Юлією Тимошенко, її донькою і зятем.
     Євгену Леонтійовичу було цікаво і спостерігати за тим, як сприймає фільм вишукана публіка, і стежити за відгуками преси. А не писав про «Ілюзію страху» хіба що лінивий. В Інтернеті з'явилося понад півтори тисячі відгуків.
     Що ж до Сергія Михальчука, якого у нашому краї було визнано Людиною року в номінації «Гордість Волині», то свої шпальти йому присвячували такі поважні видання, як газети «Дзеркало тижня», «Україна молода», «ВВ», часописи «Viva!», «Horse owner», «Публичные люди» та чимало інших.
     Батько нарікає, що через молодість та зайнятість син зовсім не переймається тою бібліографією. А дарма. Інтерв'ю у різних виданнях із Михальчуком-молодшим — то сплав відданості улюбленій справі й глибокої ерудиції, уболівання за долю українського кінематографа й тонка іронія людини, котра побачила трохи світу: наш земляк мандрував від Північного до Південного полюсів, не оминув і Африки. А на запитання кореспондента «ПЛ», в якій країні він не зміг би жити ніколи, відповів так:
     — Мене постійно запитують, скільки країн я об'їздив. Та хто його знає. Точно можу сказати, що був на всіх океанах і на всіх континентах. Як говорив Ремарк, коли гине одна людина — це трагедія, коли гинуть мільйони — це статистика. Зараз без мандрівок я вже не можу, але вони стають цілком буденним заняттям, а не чимось екстраординарним. Починаєш розуміти, як влаштований цей світ, а решта не так і важливо. А з приводу країни, де не зміг би жити,— вона поряд. Я не зміг би жити в Росії. Напевно, уже й не зможу.
     А починалося все чи то із випадку, чи з доконаної закономірності, що звела за однією партою в Луцькій гімназії № 4 двох хлопчаків, які стали друзями: Сергія Михальчука й Олеся Саніна. Осягаючи ази шкільної науки й мандруючи старими луцькими вуличками, вони, звісно, й не мріяли, що минуть роки й вони отримають престижну премію імені Олександра Довженка за фільм «Мамай». Санін — як кінорежисер, Михальчук — як оператор. То був перший вітчизняний фільм, який висувався на звання «Оскара».
     Зрештою, про цю доволі рідкісну професію спочатку він і не мріяв, просто любив фотографувати. Якось у дитинстві у букіністичному магазині на тодішній вулиці Радянській натрапив на два журнали «National Geographic» за 1974 і 75 роки й, зекономивши на шкільних сніданках, купив їх. Там був такий цікавий матеріал про Папуа — Нову Гвінею, який заполонив його уяву!
     Звісно ж, не міг Сергій Михальчук обминути й заснованої Борисом Павловичем Ревенком самодіяльної кіностудії «Волинь», де з другом дитинства Олесем Саніним знімали аматорські фільми.
     Зрештою, це привело його до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого на спеціальність «оператор» (майстерня Сергія Прокопенка, де на курсі навчалося всього п'ятеро студентів), який закінчив у 1994 році.
     Усе, що відбувалося потім, Сергій знову називає випадковостями, які, проте, логічно сплітаються у ланцюжок долі по-справжньому талановитої людини, яка ніколи не уникала й екстремальних ситуацій.
     Після закінчення інституту часи для творчої реалізації були не найкращі. Зайнявся рекламною фотографією, а за років чотири разом із Олесем Саніним почали знімати документальне кіно на замовлення американців. Паралельно працював на фірмі «Фільмотехнік», де дебютував у постановочному кіно як спеціаліст із складних зйомок — зйомки з кранів, гелікоптерів.
     — Хоч як це не дивно, — каже Сергій,— в Україні, де нема кіно, є найкраща в світі технологія для спеціальних зйомок! До нас приїжджають працювати росіяни, англійці, американці.
     Саме тоді він познайомився з російським режисером Валерієм Тодоровським. Він був продюсером документального фільму про Чорнобиль, який знімав Сергій Михальчук, звідти його запросили у серіал «Закон».
     Про кіно, а також своє хобі — фотографію — Сергій Михальчук завжди говорить захоплено, зі знанням справи, найтонших нюансів, із власної точки зору. От тільки часу для спілкування із пресою завжди обмаль. Цими днями повернувся із США, де працював над документальним фільмом, зйомки якого почалися у Грузії. А думки вже про новий про ект із російським режисером Газаровим. Сподіваюся, що ми матимемо змогу розповісти про це докладніше.